Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Не встиг Ярема віддихатися після оргазму, як Сильвія перекотилася на спину, охопила його поперек ногами, зловила рукою за бороду і притягнула до себе. Він не пручався.

За годину, виснажені й спітнілі, вони завмерли на вологих хутрах, знемагаючи від задухи. Пожадливо тамували спрагу вином, споглядали білі жарини, що майже не давали світла. У печері було парко, немов у лазні, а за дверима співала хуга.

— Вхід не занесе? — спитав шляхтич хрипко.

— Як пощастить.

Провела рукою по шрамах на його животі.

— Нагадує сцену з романтичних книжечок, якими я зачитувалася у дівоцтві. Навряд ти такими цікавився.

Босорканя розсміялася і підкинула у вогнище дров.

— Мріяла, що зі мною трапиться схоже... Та не вірила, що воно буває насправді.

— Ось і трапилося, — він провів пальцем по її спині, малюючи візерунок між хребців.

— А ще я не вірила, що доведеться воювати в підпіллі за батьківщину. — Сильвія обернулася і пильно вдивилася йому в око. — Слухай-но, Яремо...

— Слухаю, — він був ладен слухати її всю ніч.

— Що тебе тримає вдома? Сірого Ордену більше не існує, — вона прикусила губу. — Війна? Чи ти маєш іншу жінку, про яку не наважуєшся розповісти? Скажи правду! Не бійся мене поранити.

Характерник аж злегка протверезів.

— У мене нікого немає! Це — щира правда.

Вона обійняла його. Він провів долонею по її голові.

— Тоді залишайся зі мною.

Вперше Ярема почув такі слова від жінки.

— Твою батьківщину звільнять — із тобою чи без тебе. А переді мною... Перед моєю поневоленою землею... Перед нами лежать роки боротьби, де важить кожен воїн, — Сильвія стукнула його у груди. — Тим паче такий воїн, як ти!

— Я, — почав було Яровий, і задумався.

Справді: що його тримає вдома?

— Я згоден, — сказав за кілька секунд. — Я приєднаюся до тебе, Сильвіє.

Рішення далося так легко, наче давно визріло у ньому і просто чекало свого часу.

— Але? — вона безпомильно розтлумачила зволікання.

— Але маю одну справу, яку мушу завершити, — відповів Малюк. — І я повернуся, аби воювати за твою землю, як за свою рідну. Поруч із тобою.

На світанку навантажені санчата повернулися до села. Поранених забрали; Ярема розплатився за постій, приторочив сакви і засідлав кобилу. Роздумував про ухвалене вночі рішення: воно здавалося правильним. Нічні рішення зранку часто видаються дурними... Але не цього разу.

Сильвія, у всьому білому, наче крижана королева, обійняла сіроманця.

— Не втрать листа.

Невеликий аркушик описував, де і як він може знайти її взимку.

— Я вже вивчив його напам'ять.

— Поспішай, — босорканя вказала на гірський хребет. — Якщо почнуться віхоли, ти не повернешся додому.

— Сильвіє...

Відчував: якщо не промовить, то вони більше ніколи не зустрінуться.

— Я кохаю тебе.

Вона очікувала цих слів. Відповіла одразу:

— Я теж кохаю тебе, характернику.

Загін білих примар навколо саней терпляче чекав на завершення їхнього поцілунку.

— Вони бодай не ревнують?

Сильвія дзвінко розсміялася.

— Завершуй свою справу і повертайся, ясний пане. Я чекатиму.

***

Від землі до стріхи сіре каміння оповило чіпким диким виноградом. Навесні та влітку стіна оживала зелом, хвилювалася під вітром, танцювала під дощем, і подекуди з листяного моря несміливо прозирали острівці вікон. Нині море висохло — лише велетенське павутиння жовтої лози, поцяткованої синіми ягідками, нагадувало про нього.

— Рослиною можна вдертися до маєтку, — зауважив Максим. — Як мотузяною драбиною.

— Хіба коли важиш із дитину, — відповів Северин. — А ти вже мислиш, як досвідчений убивця. Вітаю.

Знайшов із чим вітати!

— Ні, — Вдовиченко мотнув головою так, що каптур злетів. — Просто чогось подумалося, що...

Прикрашена гербом Равич брама маєтку прочинилися.

— Пані запрошує на гостину, — уклонився слуга. — Перепрошуємо за очікування.

— Минулого разу нас впустили просто так, — зауважив Максим, коли вони заїхали до чисто вимітеного двору. — Що змінилося?

— Коли про притулок Ярових розійшовся поголос, то чимало злодюжок намагалися влізти сюди, прикидаючись характерниками, — пояснив Северин. — Тепер, коли сіроманцям нічого не загрожує, господарі пускають лише тих, кого хочуть бачити. ..Як і було до знищення Ордену.

Стайничий забрав їхніх коней. У гостьовому крилі при вході чекала пані Ярова, як завжди, бездоганна — висока зачіска, ретельний макіяж, чорне вбрання.

— Вітання, пане Чорнововку, — подала сухеньку ручку.

Северин поцілував у прикрашений дрібними темними сапфірами перстеник.

— І пане... — вона перевела погляд на Максима.

— Вдовиченко, — підказав він.

— Пане Вдовиченку, — йому руки Ядвіґа не простягнула. — Так, вельми знане прізвище... Попри виразну зовнішність, минулої зустрічі ваше ім'я пролетіло повз мене.

Альбінос промовчав. Бо як на таке відповідати?

— Мого сина та пана Бойка ви можете знайти у кабінеті мого покійного чоловіка.

— Дякуємо, пані Ярова, — Северин уклонився. — Приєднаємося до них негайно, лишень скинемо речі.

— Авжеж, — жінка делікатно кахикнула. — Прошу прийняти мої щирі співчуття, пане Чорнововку. Хоч у нас із Катериною склалися нелегкі стосунки, ваша дружина була прекрасною людиною, і така втрата...

Рівний голос Ядвіги надщербився. Вона вихопила носовичка і протерла кутики очей.

— Пшепрашам! Це так важко... Я думала, що все скінчилося, все лишилося позаду, — пані Ярова хитнула головою. — Пане Чорнововку, двері цього маєтку завжди відчинені для Ольги. Я радо прийму її і допоможу, коли ваша донька того потребуватиме.

— Безмежно вдячний, — Северин уклонився вдруге.

Зберігав безпристрасний вираз і спокійний тон.

— Як Ольга нині?