Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Ти що, закохалася в це лайно? – вказує пальцем на дракона, за спини чую скрип зубів – Тобто ти, мене проміняла на ось оце? Я звичайно знав що ти дурепа, але не знав що настільки! Невже вже встигла нагуляти від нього байстрюків? Таких покручів як і він? Шльондра! – гарка і йому одразу приліта тільки вже від мене, б’ю цього засранця прямо в пах і він пада на коліна. 

– Ще раз сюди явишся і точно вже не вийдеш, ти мене зрозумів?! Інакше, станеш добривом для моїх квітів! – шиплю не гірше гадюки йому в обличчя, розвертаюся до Нокса – Виведи його звідси, щоб очі мої його не бачили! 

Ноксор.

– Як скажете моя пані – відповідаю за ледве стримуючи свій гнів, щоб не прибити цього козла прямо на очах у Хмаринки! Хоча, судячи з емоцій які я зараз від неї відчуваю, вона б була навіть не проти якщо я вколошкав цю малу заразу. Все ж, цей недомірок може вивезти з себе будь-кого.

Беру цю купку лайна за шкібарку і волочу до самих воріт, моя б воля прибив і не мучився.

– Ану відпусти покруче! – верещить переляканим дівчиськом.

– Стулися хлопчику! – шиплю крізь зуби – Ато і до воріт не дійду і приб'ю тебе прямо тут. – той же глипа на мене переляканим поглядом. – Невже до тебе тільки зараз розум прийшов? Що, боятися надумав? 

– Я тебе не боюся покруче!

– Ага, так я тобі і повірив – я струсонув того перед собою продовжуючи тримати за комір – Ще і як боїшся. Що, вже не такий сміливий коли нема в кого під спідницею сховатися, хлопчику? 

Не знаю, чи то я садист і мені подобається бачити його жалюгідні спроби звільнитися з мого хвату, або просто мені подобається давити малих набридливих комашок. 

А як Хмаринка йому засадила! Сам би був не проти так зробити, але було куди приємніше за цим спостерігати, я навіть аплодувати хотів своїй крихітці! Але боявся зіпсувати момент. Молодчинка, моя дівчинка!

– Ти! Я це так просто не залишу! – продовжує верещати. Набрид, кидаю його на землю перед собою.

– Краще йди звідси по доброму і не повертайся, бо й справді від тебе попіл залишиться. – промовляю втупившись в нього тупим поглядом. Таке мале, а верещить Мати Драконяча аж вуха в’януть!

– Це погроза?! – знову верещить. 

– Ні. Попередження на майбутнє. Бо як виявилося до тебе дуже туго доходить.

– Сволота! – гарка підводячись і плює мені під ноги – Я розповім все нарґам! І тоді подивимося, як ти будеш співати покруче!

Блять! Озираюсь. Нікого. Хапаю цього козла попід горло що той хрипить. Може йому шию звернути? Тоді і нарґам доносити нікому буде.

“Гарна ідея. Ато він мене теж починає дратувати.” – бурчить Тарґас.

“Хотілося, але… думаю Хмаринка буде злитися на мене за те, що я уколошкав його без її відому. А мені це не потрібно, тому доведеться все розжовувати.”

“Як знаєш”.

– Значить слухай мене сюди хло-опчи-ику-у. Якщо ти скажеш тим покидькам хоч слово, я тебе знайду будь-де, а потім, влаштую тобі безкоштовну поїздку до твоїх предків. І будеш ти потім у мене не хлопчиком, а пошматованим добривом для квітів. Ти мене зрозумів?

– Від… відпусти мене по-к-руч – прокрегтав. 

Я від злості стис йому горлянку сильніше.

– Значить не зрозумів – трансформую свою ліву руку що на ній виросли кігті, я не хотів доходити до цього, але раз він так пручається, що поробиш. Замахуюся й одразу зупиняюся в декількох сантиметрах від артерії на його шиї… За поворотом чую голоси які наближаються до нас. Блять! Відкидаю від себе непотріб:

– Іншими словами, якщо ще раз сюди прийдеш я тебе вб’ю. 

– Це ми ще подивимося, хто кого вб’є! – сичить держачись за горлянку – Ти ще в мене пошкодуєш за це! Будеш плазувати в мене в ногах вимолюючи прощення! Так само як і та тупа шльондра!

Сука! 

– Ще подивимося хто з нас шкодуватиме більше – гарчу крізь зуби і роблю крок до нього, і той перелякано відходить – курчатку.

Розвертаюся і йду до Хмаринки, поки ще не передумав здійснити свої фантазії в реальність. Хм? Цікаво, а те, що я тільки що не вбив це облізле курча, рахується за стриманість про яку мені говорила Хмаринка? 

Якщо так, то в мене з цим буде куди більше проблем чим я думав. Все ж стримувати свій гнів це не моє. Особливо коли тут такі “гарнюні” так і просять, щоб їм в пику зацідили.

Ех, чує моє нутро що цей жевжик ще та скалка в дупі.

Маргарита.

Через пару хвилин Нокс повертається, але спокійним його важко було назвати.

– Щось сталося? Він щось сказав коли ти його відводив? – цікавлюся, а то він занадто напружений як для спокійного.

– Ні. Мовчав як риба – нервово підійма куточок губ з однієї сторони. Невже бреше? Чи ні? І це я собі щось нафантазувала і тепер надумую?

– Гаразд, нам вже час і так запізнюємося. – ми йдемо на задній двір.

– Хмаринко – пауза – не слухай того козла, а ще краще викинь його слова з своєї голівоньки – з-за спини говорить дракон – Тим паче з кожної ситуації треба брати свій плюс.

Ого! Це він зараз серйозно!

– І які ж плюси в тому, що ми зустріли Луї і ти натовк йому пику? – повертаю голову до дракона і бачу лукаву усмішку.

– А плюс в тому, що у нашого “хлопчика” тепер повна симетрія обличчя – промовля ледве не з гордістю – ато якось не гарно було, ходити тільки з одним фінгалом. От я й підкорегував, додавши ще один для симетрії.

Я не втрималася і в голос розсміялася коли уявила Луї з двома фінгалами.

– От бачиш, ти цілком і повністю розділяєш мою думку.

– І справді – погоджуюсь – Ех, добре! Нам вже час ато запізнимося на зустріч.

– До речі, забув тобі сказати – Нокс розвертається до мене з повністю серйозним обличчям на якому не залишилося і краплі веселості – не називай мене на ім’я, коли ми будемо в Жадани. 

– Але чому мені не можна називати тебе на ім’я? – запитую в нього поки він скидав з себе сорочку і передав мені.