Читати книгу - "Щиголь"

— Ні, не дуже, — відповів я, не подумавши, і відразу пожалкував.

— О, та вступить він точно, не переживайте, — сказав містер Амстіс. — Тебе приймуть, — сказав він, обертаючись до мене, таким тоном, що, мовляв, кожен йолоп може на це сподіватись, а потім знов обернувся до Гобі: — Більшість із цих початкових програм у коледжі не заслуговують так називатися, ти зі мною згодна, Марто? Роздутий випускний клас. Туди важко пробитися, але нема чого робити, коли ти вже там. Вони всі такі, сучасні діти — охоче беруть участь у конкурсах, показують себе, а потім чекають на приз. Усі вважають себе переможцями. Ти знаєш, що сказав Марті один із її учнів? Розкажи їм, Марто. Він прийшов після уроку, захотів поговорити. Це був не малий школяр, це був аспірант. І ви знаєте, що він їй сказав?

— Гарольде, — спробувала врезонити його місіс Амстіс.

— Сказав, що переймається через свій іспит, хоче спитати в неї поради. Бо йому важко щось запам’ятати. Уявляєте? Аспіранта з американської історії, якому важко щось запам’ятати?

— Бачить Бог, мені також буває важко щось запам’ятати, — люб’язно промовив Гобі і став збирати зі столу тарілки, перевівши розмову на інші теми.

А пізно вночі, після того як Амстіси пішли, а Гобі заснув, я сидів у своїй кімнаті, визираючи з вікна на вулицю, дослухаючись до гуркоту вантажівок на Шостій авеню й докладаючи всіх зусиль, щоб приглушити в собі паніку.

Що ж я мав робити? Я просидів кілька годин за своїм лептопом, читаючи, як мені здавалося, сотні статей, надрукованих у «Le Monde», «Daily Telegraph», «Times of India», «La Repubblica», мовами, яких я не міг прочитати, кожна газета світу, схоже, висвітлювала цю тему. На додачу до тюремного ув’язнення, присуджувалися величезні штрафи: двісті тисяч, півмільйона доларів. Ще й гірше: було звинувачено і жінку, якій належав будинок, оскільки картини було знайдено в її власності. А це, схоже, означало, що Гобі також потрапить у халепу — набагато гіршу халепу, ніж я. Жінка, косметолог на пенсії, стверджувала, що вона не мала найменшого уявлення про те, що картини переховували в її домі. Але Гобі? Антиквар? Не мало значення, що він узяв мене до себе з доброти свого серця. Хто йому повірить, що він нічого про це не знав?

Вгору і вниз дурною каруселлю кружляли в моїй голові думки. «Хоч ті злодії діяли імпульсивно й не мають кримінального минулого, їхня недосвідченість не вбереже їх від букви закону». Один із коментаторів у Лондоні згадав про мою картину у зв’язку з віднайденим Рембрандтом: «…він привернув увагу до найцінніших полотен, досі не знайдених, зокрема створеної в 1654 році картини „Щиголь“ Карела Фабриціуса, унікальної в анналах мистецтва, а тому неоціненної…»

Я перезавантажив комп’ютер утретє або вчетверте, вимкнув його, а тоді, скоцюрбившись, заліз у ліжко й вимкнув світло. Я досі мав торбинку з пігулками, які вкрав у Ксандри, — сотні їх, усі різного кольору й форми, усі знеболювальні, як запевняв Борис, та, хоч іноді мій батько і втрачав від них притомність, я чув також, як він нарікав, що іноді вони всю ніч не давали йому заснути, і, пролежавши в дискомфорті та нерішучості годину або й кілька, терплячи нудоту й кахикаючи, дивлячись на смуги від автомобільних фар, які ковзають по стелі, я таки ввімкнув світло, намацав у нічній шухляді торбинку з пігулками й вибрав дві різного кольору, синю й жовту, міркуючи, що якщо одна мене не приспить, то друга може навіяти сон.

Неоціненна. Я перекотився обличчям до стіни. Віднайденого Рембрандта оцінили в сорок мільйонів. Але сорок мільйонів — це все ж таки ціна.

На авеню пожежна машина лунко загуркотіла й забряжчала, перш ніж поїхати в далеч. Автомобілі, вантажівки, з барів виходили чоловіки та жінки, гучно регочучи. Поки я лежав, намагаючись думати про заспокійливі речі, такі як сніг і зорі в пустелі, сподіваючись, що не проковтнув згубної суміші й не заподіяв собі смерть, я розпачливо намагався себе заспокоїти єдиним утішним для себе фактом, який вичитав з Інтернету: викрадені картини майже неможливо знайти, якщо люди, що їх украли, не намагаються їх продати або перевезти до іншого місця, тому лише двадцять відсотків крадіїв творів мистецтва будь-коли попадалися.

Розділ VIII

Крамниця за крамницею

(продовження)

І

Мене опанували такий жах і тривога з приводу картини, що вони якось затьмарили одержання листа: з весняного семестру мене прийняли на початкову програму в коледжі. Ця новина була такою несподіваною для мене, що я поклав конверт із листом у шухляду, де він лежав два дні разом із купою монограмного письмового паперу Велті, поки я набирався духу, щоб вийти на сходовий майданчик (у нижній крамниці скреготіла пилка) і гукнути:

— Гобі!

Пилка зупинилася.

— Мене прийняли.

Широке бліде обличчя Гобі з’явилося внизу під сходами.

— Про що ти кажеш? — запитав він, ще не вийшовши зі свого робочого трансу, ще не повністю будучи тут, витираючи руки й залишаючи білі плями на своєму чорному фартуху, — та коли він побачив конверт, вираз його обличчя змінився.

— Це те, про що я думаю?

Нічого не кажучи, я подав конверт йому. Він подивився на нього, потім на мене і засміявся тим своїм сміхом, який я називав ірландським, різким і здивованим.

— От і молодець! — сказав він, розв’язавши фартух і почепивши його на поруччя. — Я дуже задоволений — не стану тобі брехати. Я ненавидів думку, що доведеться відсилати тебе кудись далеко, самого-одного. І коли ти збирався сказати мені про це? У перший день навчання?

Від того, який він був задоволений, я почувався жахливо. За нашим святковим обідом — я, Гобі та місіс Дефріз у невеличкому сусідньому ресторані, який боровся за виживання, — я дивився на двох молодих людей, які пили вино за єдиним столом, поруч із нашим, який був зайнятий. І замість радіти своєму успіху я, всупереч своїм сподіванням, сидів роздратований і отупілий.

— Ми тебе вітаємо! — сказав Гобі. — Найтяжча частина позаду. Тепер тобі буде трохи легше дихати.

— Ти маєш дуже радіти, — сказала місіс Дефріз, яка протягом усього вечора тримала мене за руку й радісно стискала її. («Ви виглядаєте bien élégante[125]», — сказав їй Гобі, цілуючи в щоку: її сиве волосся було складене в акуратну зачіску на вершку голови, а крізь кільця її діамантового браслета