Читати книгу - "Святослав (укр.)"

Вона розуміла, що не може побачити ані князя Святослава, ані сина Володимира, – у них свої шляхи, у неї своя гірка доля…

А все ж Малуша не могла не піти й пішла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищі й руїні, коли в пташки зруйноване гніздо, вона однаково летить до нього й довго ще літає над ним, розвіваючи свою муку.

Тільки ж Малуші було важче, ніж їм, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свій біль, над зруйнованим своїм гніздом пташка може закричати, поквилити… А Малуша мусила мовчати, вона нікому не могла розповісти про своє горе й муки, бо добивалася здалеку до руїн своєї душі, до пожарища своєї любові.

І йшла Малуша з лісу до лісу, від весі до весі – в одній убогій хижі переспала, ще в одній погодували, – і над Дніпром, і над Россю, куди увесь час залітали то печеніги, то половці, люди охоче допомагали їй, як і багатьом бездомним.

Проте ця жінка поводилась не так, як інші. Вона не простягала руки, не розповідала про своє горе й бідність, не просила, а тільки розпитувала: як їй пройти до Києва, чи далеко до сусідньої весі?

Так, ця жінка, одягнена в просте домоткане чорне платно, зав’язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як і тисячі інших, але трималась гідно, гордо… І хто вона, ця жінка із стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям і великими карими очима?

До Києва Малуша прийшла надвечір, шляхом від Перевесища, і стала на Щекавиці, звідки видно було Гору, передграддя, Подол, Дніпро і Почайну.

Дивний і напрочуд красивий був Київ у цю передвечірню годину. За лісом, по той бік Щекавиці, спускалось велике багряне сонце, проміння його золотом заливало княжий двір із теремами, гріло чорні хижі передграддя, сягало до Дніпра й далі – в ліси й поле по той бік.

І Малуші здавалось, що збулась її багатолітня мрія. Вона хотіла побувати в Києві – і от він перед нею; вона змальовувала його в своїй уяві дивним і красивим – насправді він був ще кращим.

Тим часом зайшло сонце, від Дніпра повіяло холодним вітром – надходила ніч. Де ж перебути Малуші?

Поспішаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибів, оддалік від Гори, над шляхом, що вів у ліс, до Перевесища. Там біля однієї з хиж, побачивши в дворі літнього смерда, що крутив жорно, й жінку біля нього, Малуша підійшла до них. Смерд, почувши кроки Малуші, одірвався від роботи, підвів голову, подивився на неї сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навіть пошкодувала, що підійшла.

Але шукати притулку десь в іншому місці було вже пізно, і Малуша змушена була запитати:

– Чи пустите, люди добрі, переночувати?

Він з-під брів подивився на неї.

– А звідки ти йдеш?

– З поля я, від Родні… погоріли… а чоловік помер від гарячки…

Погоріли… помер від гарячки! О, це лихо – пожежі та мори – відомі скрізь на Русі, у дикому полі й у Києві. Добре, що не назвала подорожня жінка третього лиха – печенігів.

– А тепер куди?

Малуша зітхнула.

– Куди ж піти? У Києві нікого не знаю, перепочину, та й далі. Може, руки мої десь будуть в надобі…

– На руки надоба знайдеться, голови наші безцінь, – забуркотів смерд. – Так, так, кому наші голови потрібні?! Що древо, що голова…

І він, мабуть, довго б ще говорив про голови людські, але втрутилась жінка, що стояла поруч із ним:

– Годі вже тобі… Розходився! Скажи краще, хай заходить жінка, бач, іде із поля.

– А я що ж?! – винувато розвів він руки. – Заходь, жінко, до хижі… Живемо, як князі: я сиджу на дубовому престолі – пеньку, у жони є корона – сивина, маю бояр – двох синів, челядь – дочки, а худоби тієї – і пес, і котка, і миші…

– Ходімо, полянко, – сказала дружина, – бо впину йому не буде.

Незабаром Малуша сиділа в хижі біля вогнища, на якому в горнці закипала юшка, і, як колись у рідній хижі далеко над Дніпром, так і тепер ждала, поки господар візьме від хліба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижі й поглянувши на вогнище, він сказав:

– Коли б то боги бачили, що ми їмо!

Малуша дивилась на нього здивованими очима й їла в мовчанні.

Пізніше вона вийшла надвір і довго дивилась на Гору. Там горіли вогні, один, великий, на требищі перед Перуном, ще кілька – у вікнах теремів княжих, боярських. Коли від Гори повіяв вітер, Малуша почула одноманітний спів.

– Гуляють князі з боярами, – пролунав голос позаду неї. – Одні мруть, інші п’ють…

Вона пізнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижі й стояв у темряві недалеко від неї.

– А що? – запитала вона, і холодок пробіг по її тілу. – Невже хто з князів помер?

– Княгиня Ольга померла, – сказав смерд. – Кілька днів тому поховали на Воздихальниці… Вічна пам’ять княгині…

– А як князь Святослав? – швидко запитала і заніміла Малуша.

– Що Святослав? – похмуро відповів смерд. – Не бачимо ми його в Києві, воює та й воює. А тут бояри, воєводи та тіуни все вже захопили. Князь добрий – Гора наша зла… От і зараз примчав він до Києва. А, мабуть, не затримається, знову вирушить на рать. Посадив уже він на Київському столі Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав!

– А що княжич Володимир?

– Ой жоно, жоно! Тут, у Києві, всі говорять про княжича Володимира. Наш княжич не від якоїсь угорки, а від простої руської дівчини, нехай вона буде здорова та щаслива.

– Де ж ця дівчина? – промовила Малуша, не розуміючи, мабуть, що в цю годину вона підслуховує потайну думу багатьох людей руських.

– Оцього, жоно, ніхто й не знає, – сказав смерд. – Що була вона, то була, що любив її князь – любив, народила вона княжича Володимира, а де сама – хто знає, та, може, й краще не знати.

– Чому?

– Тому, що вона – наша княгиня, і краще вже їй не попадатись у боярські руки… Нехай живе у полі, в