Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
не з тією думкою, що треба бути обачним, що кожен, хто не поспішає, той залишається позаду; що прудкий день і нас квапить, і сам квапливо йде за обрій; що ми й не помічаємо, як нас відносить бистрінь часу; що все відкладаємо на завтра, повільні серед такої скороминущості всього, що нас оточує,- ні, він зверне увагу на те, що Вергілій, як тільки говорить про швидкоплинність часу, завжди послуговується словом «тікає» .
День щонайкращий для люду нещасного першим тікає;
Далі - хвороби і старість сумна, й усілякі страждання,
Поки жорстокої смерті рука нас життя не позбавить .
Кожен, хто дивиться на все як філософ, доведе й ці слова до їх належного розуміння. «Ніколи,- зауважить він,- Вергілій не каже «дні проходять», а лише «тікають», бо такий біг - найпрудкіший; до того ж найкращі дні полишають нас найстрім-кіше. Чому ж ми баримося, чому самі себе не підхльоснемо, аби дорівняти швидкістю найстрім-ливішому з усього? Краще пролітає мимо, наступає натомість гірше. Як ото з амфори спочатку виливається найсвітліше вино, а важче, каламутніше осідає, так і в нашому житті найкраще - на самому початку. То чи дозволимо, щоб його вичерпали інші, а собі залишимо осад? Закарбуймо ж у душі й схвалімо, наче сказане оракулом, ті слова:
День щонайкращий для люду нещасного першим тікає.
Чому найкращий? Бо те, що за ним,- непевне. Чому найкращий? Бо за молодості можемо вчитися, можемо спрямовувати до кращого гнучку й податливу душу. Бо та пора догідна для трудів, догідна для того, щоб розворушувати читанням нашу думку, а працею - гартувати тіло. А те з нашого віку, що залишається, воно і повільніше, й млявіше, і ближче до кінця. Тож відкиньмо все, що стоїть нам на заваді, і всю душевну снагу звернімо лиш на одне: щоб ту невтримну прудкість найквапли-вішого часу ми не спостерегли щойно тоді, коли залишимося далеко позаду. Хай кожен стрічний день припадає нам до душі як найкращий, хай він стає нашим днем. Що тікає, те треба ловити».
Але хто читатиме Вергіліїв вірш очима граматика, той буде думати не про те, що перший день - найкращий, оскільки підступають хвороби, налягає старість, що вже висить над головою тих, хто мислями ще в молодості,- він відзначить, що «хвороби» Вергілій завжди ставить поряд із «старістю» (і, далебі, цілком слушно: старість - це ж невиліковна хвороба!); крім того, зауважить він, поет прозиває старість сумною:
Далі - хвороби і старість сумна... А в іншому місці:
Там і хвороби бліді, й сумна з ними селиться старість .
Нема в тому нічого дивного, що з одного й того ж самого джерела кожен почерпне щось відповідне до своїх зацікавлень. На одному й тому ж лузі віл шукає трави, собака - зайця, лелека - ящірку. Коли книжку Ціцерона «Про державу» візьме до рук спочатку якийсь філолог, потім граматик, а врешті й філософ, то кожен з них опрацьовуватиме цей твір по-своєму. Філософ здивується, що так багато можна було сказати проти справедливості. Коли до читання тієї ж речі візьметься філолог, то його увагу приверне таке: «Було два римські царі; один із них не мав батька, другий - матері». Бо виникає сумнів щодо матері Сервія; в Анка немає батька, тому й говорять про нього як про внука Ну ми. А ще він зазначить, що той, кого називаємо диктатором, про кого й в історії читаємо як про диктатора, у стародавніх мав назву «начальника народу». Та й нині це видно з авгуральних книг, де засвідчено, що звідси пішла назва «начальник кінноти». Так само він відмітить, що Ромул загинув під час затемнення сонця і що можливість звернення до народу(7) існувала вже за царів. Деякі історики, серед них і Фенестелла(8), вважають, що саме так викладено цю справу в понтифікальних книгах(9). Коли ж той твір розгорне граматик, то до своїх приміток він насамперед внесе те, що Ціцерон звертається до небуденних слів, приміром, каже геарве замість ге ірза або верзе замість зе ірзе. Потім перейде до тих слів, що за звичаєм нового часу змінили своє вживання. Ціцерон, скажімо, говорить: «Оскільки його втручання повернуло нас від самого вапна»(10),- бо те, що нині в цирку називаємо крейдою, давні називали вапном.
Далі він визбирає Еннієві вірші, передусім ті, що стосуються Сціпіона:
Кому ні ворог, ні громадянин не міг
Належно за діяння всі віддячитись.
Із цього, скаже він, зрозуміло, що вжите у вірші слово орз означало у давніх не лише «допомога», але і «діяння». Бо ж Енній говорить, що ніхто, ні громадянин, ані ворог, не зумів відплатити Сці-піонові за його діяння. Врешті, відчує себе щасливим, дослідивши, звідки то Вергілієві спало на думку сказати:
...а над ним велетенська Брама небесна гримить...
Енній, скаже він, нишком узяв це у Гомера, а Вергілій - в Еннія. Адже й у Ціцерона в тій же праці «Про державу» є така епіграма Еннія:
От коли б можна комусь до небесних палат завітати -
Отвором там лиш мені брама велична стоїть.
Але, щоб і я, відхилившись від суті, не зісли-знув, бува, на стежку філолога або граматика, нагадую тобі, що слухати й читати філософів треба з певною метою - осягнення щасливого життя; не з тим, щоб виловлювати давні або щойно придумані слова, пусті метафори й мовні фігури, а щоб переймати корисні настанови, сповнені величі й сили духу вислови, які тут же можна було б випробувати в дії. Вивчаймо все це так, щоб тільки-но почуте слово ставало ділом. Гадаю, ніхто не зробив усім смертним гіршої послуги, ніж ті, що навчились філософії, мовби то було якесь продажне ремесло, ті, що живуть цілком інакше, ніж повчають, як треба жити. Самі ж бо виставляють себе на кожному кроці як приклад непотрібної вченості - підлеглі всім тим порокам, проти яких виступають. Такий наставник допоможе мені не більше, ніж стерничий, якого під час бурі зводить на блювоту. Коли налітає хвиля, треба міцно тримати в руках стерно, змагатися з самим морем, виривати у вітру полотнище,- то чим мене може порятувати стерновий, що очманів од жаху та блювання? А подумай лиш, наскільки грізніша буря потрясає нас у житті, ніж будь-яке судно - на морі! Не базікати потрібно, а стернувати. Все, про що вони розводяться, чим хизуються перед охочою всолодити свій слух юрбою,-
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моральні листи до Луцілія», після закриття браузера.