Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Тільки у війну, на фронті, Іванов відчув себе людиною. Там точно знав, де ворог, де панікер, де зрадник, боягуз. Навколо кров, сльози, страждання, а він дихає легше й привільніше, ніж на відпочинку в горах чи біля моря.

Від усього цього сам ніяковів. Гасив радість, не даючи їй вибухнути святковим салютом. Лише після вдалого наступу й наказу Верховного Головнокомандувача, коли репродуктор доносив зі столиці переможний гуркіт артилерійських залпів, Іванов відпускав гальма, заражаючи товаришів по зброї веселощами та гордістю за їхню криваво-брудну роботу, яка несла народам мир і звільнення від павучо-лапастої всепланетної пошесті.

Не щадив Іванов себе. Щедро підживлював поля власною й ворожою кров’ю. Не сумнівався: з останнім смертельним пострілом скрізь, а тим паче в них у країні, заколоситься життя по-іншому. Спалахнуть щастям долі людські.

Весна – символ пробудження нового життя. Щасливий той, хто доживе до цієї весняної Перемоги. Дожив… Але після війни – знову табір. Не вистачило сміливості відмовитися. Страх виявився сильнішим. Та й сподівався, що тепер навіть у ведмежому куті все буде по-іншому.

Згадав розмову з Бугровим біля озера, де обоє відкрилися майже до денця. Хвилюється-знемагає людина. На що зважитися?! Капітан ще має час. Може маятися. «А тут пенсія через півкроку», – прошепотів замполіт, марно, як завжди, бажаючи загнати у глибини свідомості те, що завжди таїв і чого боявся.

Відкрито його ніхто не звинуватить у нарузі над Красунею, у загибелі Булаха або в каліцтві Сивого. Але ж сам…

А сам же… Тому-то й не бунтує пам’ять. Тому-то хотів хоч під кінець служби повстати проти бездушних ножиць, проти тих, хто калічить безвинну людську душу й плоть. І якщо відверто, то зробити це хоче насамперед для себе, щоб в останні дні, вирощуючи полуницю й помідори, відчувати себе якщо вже не перед дітьми, то хоча б перед онуками не винтиком чи викруткою, не твариною-плазуном, а людиною, яка чинить по совісті й справедливості. По честі…

Тож Макар – остання його ниточка-надія, що дозволить…

Замполіт заходив по кабінету, проте тягар не спадав із душі. Пташиним підранком шкутильгав Сивий до вахти. Майор підхопився зі стільця, гепнув по столу кулаком, замкнув сейф і квапливо, начебто за ним гналися, перетнув вахту, прискорив крок, заспішив додому, де пробув безвихідно до ранку понеділка.

Вичерпалися сили. Ще трохи – не допоможе й пляшка. Поки що ж пляшечка краще психлікарні. Кілька місяців майор приборкував себе, заганяв подалі біль. Жалів себе; ще більше – дружину. Могла допомогти лише терпінням та мовчанням. Ніхто не повинен здогадуватися про його справжню «хворобу». Щоправда, тепер, після розмови біля озера… Бугров, як і дружина, знає й розуміє…

Усе більше тих, хто відбував термін за п’ятдесят восьмою статтею, звільняли. Сподівався на амністію або реабілітацію й Сивий, хоча без тієї нетерпляче-буйної радості, як до ВТЕЧІ.

Після побоїща, коли Макар і Булах захистили Сивого, і особливо після ВТЕЧІ, ні адміністрація табору, ні блатні його не кривдили. Помічник бібліотекаря – посада не тільки легка. Як говорили в таборі, вона не за падло. Інколи її визнавали. У бібліотеці заробляв свій хліб Сивий.

Щоправда, і до бійки він мав право серед ночі підняти стусаном із нар «жон-підорів» із вибитими передніми зубами (щоб не поранили «мужів») і відвести в закуток. Здоровань, здатний одним пальцем розчавити багатьох, потрапивши в категорію «жон», слухняно встав би на «чотири кості», виконуючи забаганки збоченців.

По-своєму тлумачили відвідувачі бібліотеки задумливість Сивого.

– Тепер уже недовго… Незабаром розстанемося з НДІ.

Зеки підходили до Сивого, підбадьорливо плескали по плечу, пригощали прозорим шматочком сала, ділилися цук-ром та чаєм. Помічник бібліотекаря силував посмішку, сідав до гостя тим боком, з якого не видно слідів, навіки викарбуваних на обличчі іклами найвірнішого друга людини…

Кожен прожитий день наближав до Волі, але Сивий не вирішив, що робитиме, коли переступить поріг вахти й опиниться по той бік колючого дроту. Настраждалася сім’я. Життя якось налагодилося. Рани душі покрила тонка плівка часу. Вона вдома відразу прорветься: око, сухі нога й рука будуть для рідних болем та щодень ятритимуть рану, що не загоїться ніколи й лише додасть близьким страждань. Промайнула навіть думка залишитися в таборі – у бібліотеці не пропаде…

Сивому з-поміж останніх оголосили про реабілітацію. Вислухав. Єдине око – мов озерце. Вийшов від начальства, закрокував по табору й, зупиняючи кожного зустрічного та прикладаючи у вітанні долоню до скроні, доповідав: «Так точно, все зрозумів. Я ж і раніше говорив, що не винний! Я ж говорив! Тепер додому-у-у. Ту-ту-у-у-у… Мене чекають! Чека-а-ають! Ха-ха, червоний капелюшок! Не винний! Справедливість – вона завжди спливе. Не ви-нни-й! Не ви-нний!». Голосно скандував Сивий, тримаючи схожу на перебите крило руку то біля скроні, то на відльоті. З порожевілого обличчя недавнього зека не сходила щаслива посмішка, а глибоко запале голубе око сяяло й водночас було відсутнє… Ув’язнені, вільні, табірне начальство підтакували, одні вітали зі звільненням, сподіваючись, мовляв, ще відійде після першої радості; інші обходили стороною – вели себе так, як споконвіку ведуть із блаженими на Русі…

Сивого поклали до «больнічки». Замполіт надіслав телеграму, щоб рідня приїхала за реабілітованим, сподіваючись, що все владнається: людина після раптового потрясіння відійде.

Дружину Сивий упізнав одразу, як тільки вона переступила поріг, а на сина не звернув