Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Закінчивши вісім класів сільської школи, Лех вступив до професійної школи (аналог радянського ПТУ) у найближчому повітовому містечку Ліпно. Загальноосвітнім дисциплінам у сільському ПТУ приділяли не надто багато уваги, проте навіть за таких умов з польської мови, математики чи географії Валенса мав трійки, а з історії, яка викладалася за марксистськими канонами, взагалі двійку, яку ледве пересклав. Натомість фахові дисципліни, які були необхідні для того, щоб отримати кваліфікацію сільського механізатора, він вивчав старанно. Петеушники мешкали у великому гуртожитку на околиці Ліпна, часто пиячили та хуліганили і були грозою всього тихого 15-тисячного містечка.

Закінчивши училище, Валенса отримав розподіл до ПОМу (державного машинного центру — те саме, що радянська машинно-тракторна станція) в селі Лохочин, де його взяли на посаду не тракториста, а електрика. Через два роки пішов до армії, відслужив два роки у військах зв’язку під Кошаліном і, демобілізувавшись у званні капрала, знову повернувся до рідних місць. На відміну від більшості тогочасних польських «дембелів»-селян, Валенса не подався у «широкий світ» одразу після армії.

Після війська він влаштувався електриком до філії ПОМу в Лєнях, що були ближче до Попова, ніж Лохочин. Офіційна платня сільських механізаторів була мізерною, проте вони знаходили вихід, виконуючи на державній техніці «ліві» замовлення — частіше за пляшку, а часом і за гроші. А Валенса брався ремонтувати будь-яку техніку — від борони до телевізора, мотоцикла чи пральної машини. І дуже швидко здобув собі славу найкращого майстра-ремонтника в радіусі 20—30 кілометрів від Лєнів, тобто у «цілому світі», як потім із самоіронією згадував президент Польщі: «Важко навіть уявити, якою шанованою людиною я був. Заходжу на танці, оркестр відразу грає туш, хтось із хлопців кричить: “Літр на стіл — Валенса прийшов!”»

Але минуло кілька років, і раптом уся та «слава» і «визнання», якими він користувався на селі, видалися Валенсі якимись дрібними, навіть смішними. Він звільнився з ПОМу, сказав батькам, що «поїде на кілька днів провітритися», пішки пішов на станцію і сів на перший потяг, що зупинився на цій станції. Той потяг привіз його до Ґданська.

30 травня 1967 року 23-річного Леха Валенсу було прийнято на Ґданську верф на посаду корабельного електрика. З цим, одним з найбільших у Польщі, машинобудівним підприємством його доля тісно пов’язалася на багато десятиріч.

У перший день, коли з відділу кадрів його направили у бригаду електриків Мосінського, Валенса просто заблукав на величезному кораблі і кілька годин не міг знайти своїх нових товаришів.

На верфі працювало близько 18 тисяч людей. Перші місяці виходець із села почувався маленьким гвинтиком у величезному механізмі. Тим більше, що робота його у той час зводилася до розмотки на борту споруджуваних кораблів грубезних, «завтовшки з руку дорослого чоловіка», кабелів з величезних котушок. Монтаж тих кабелів здійснювали більш кваліфіковані колеги, а Валенса займався важкою, суто фізичною роботою, не маючи змоги хоч якось проявити свої вміння та кмітливість. Оселився він у гуртожитку на вулиці Кльоновича, де мешкало 600 молодих неодружених робітників. Корабели пили «не по-дитячому» — на ранок після кожної получки у гуртожитку виявлялися зламаними не менше 12 дверей.

Робітники почувалися класом, але аж ніяк не правлячим, у чому їх намагалися переконати комуністичні функціонери, а класом скривдженим, класом, яким влада намагалася маніпулювати. Умови праці — не позаздриш: на кораблях, що будувалися, не було навіть туалетів, не кажучи вже про душ, ніде було висушити мокрі спецівки. Платили акордно, і керівництво верфі постійно і послідовно зменшувало кількість нормативних людино-годин на кожну операцію. Отже, щоб заробити ті самі гроші, треба було працювати більше й більше. Норми підвищувалися під прикриттям розмов про «науково-технічний прогрес», але насправді нових технологій не впроваджувалося, просто збільшувалася інтенсивність праці. Перед новим, 1968 роком аврально здавали корабель, на який зігнали тисячі зо дві робітників. 200 з них працювали у трюмі. Хтось випадково перерізав шланг, що подавав у трюм нафту. Виникла пожежа, і 22 робітники згоріли живцем, а ще кілька десятків отримали серйозні опіки.

Величезне невдоволення в суспільстві викликало зростання дефіциту на найважливіші споживчі товари — все, як у Радянському Союзі. Але, на відміну від СРСР, у Польщі в той час ще й постійно зростали ціни, зарплата за ними не встигала.

1968 року Польщею прокотилася хвиля антикомуністичних студентських заворушень. Партійні функціонери спробували розправитися зі студентами руками робітників. «Дружинникам» з верфі пропонували премію у 2 тисячі злотих і три відгули зі збереженням середньої платні у випадку, якщо вони підуть бити страйкуючих студентів. Сотні кораблебудівників зголосилися на цю пропозицію. Але не з цеху W-4, де працював Валенса. Молодий робітник, що лише рік тому прийшов на верф, тоді вперше виступав публічно: «Невже ми дозволимо, щоб били наших дітей, дітей робітників та селян?» Коли ж після придушення заворушень на верф приїхав перший секретар воєводського комітету Польської об’єднаної робітничої партії і почав свою промову словами: «Товариші, наша партія…», робітники освистали його й не дали закінчити.

У цей самий час в особистому житті Валенси відбулися важливі зміни — 14 жовтня він познайомився, а вже 8 листопада 1968 року одружився з 18-річною Данутою, яка за кілька місяців перед тим приїхала до Ґданська з села і торгувала в кіоску квітами. Данута стала вірною подругою Леха на все життя, народила йому вісьмох дітей. Чи могла вона тоді, виходячи заміж за робітника-електрика, уявити, що через 15 років виголошуватиме від його імені промову перед Нобелівським комітетом в Осло?