Читати книгу - "Гуляйполе"

Цієї ночі чекав і "батько". І ось вона настала. Опівночі 27 вересня 1919 року Махно несподівано з'явився у штабі. Віктор Білаш, як завжди, не спав — працював над картою. "Батько" був у чудовій бойовій формі: чисто поголений, бадьорий, навіть насвистував пісню "Розпрягайте, хлопці, коні”. Та головне не це. Він був одягнутий у форму денікінського полковника Громова, якого махновці взяли в полон у позавчорашньому нічному бою в західному напрямку. Білаш глянув на Нестора і здогадався, для чого отаман уже кілька днів збирав форму денікінських солдатів та офіцерів.

— То ж де зараз зосереджені головні сили противника? — поцікавився Махно у начальника штабу.

— Біля села Перегонівка, "батьку".

— От і добре. Десь там у нас мертвим вантажем лежать 2000 морських мін. Рівно о другій годині ночі рвони їх усі — це й буде нашим сигналом наступати на Перегонівку. Боєм керуватимеш особисто ти.

— Я?! — здивувався Білаш. — А де ж ти будеш?

— Через півгодини я вирушаю з "Чорною сотнею" в іншому напрямку. А ти маєш битися без мене до останнього патрона, не вистачить їх — хапайтеся за вила, коси, сокири, довбешки, дишла, частоколи. Душіть біляків руками, перегризайте їм горла. Стікайте кров'ю, вмирайте — але жодного кроку назад! Чуєш, Вікторе? Краще я вас усіх застану мертвими, але не переможеними, — Нестор пройшовся по кабінету й після невеликої паузи додав: — Виграємо цей бій — Україна скине ярмо денікінської тиранії. Не виграємо — нас проклянуть нащадки і віднесуть до розряду слабодухих... І давай, Вікторе, обмнімемося... На прощання... У цьому вирішальному бою може бути всяке.

Обнялися, розцілувались, і Нестор швидко вийшов зі штабу. Білаш провів його до порога. На порозі, як завжди, потай перехрестив його спину. Махно обернувся:

— Ти знову за свої штучки? Не люблю, як хтось мене христить... Наче живим ховає у сиру землю.

Білаш винувато опустив голову.

— Отож бо, — примирливо кинув Махно й усміхнувся.

Його "Чорна сотня", яка на той час налічувала майже тисячу чоловік і мала при собі більше двох десятків кулеметних тачанок, стояла тут же, біля штабу на майдані. Усі "чорносотенці", у тому числі й жіночий загін Галини Кузьменко, були перевдягнені у денікінську форму не першої свіжості, місцями скривавлену і порвану. У тих, що сиділи на тачанках і бричках, були перебинтовані ноги, руки, голови, вони вдавали із себе тяжко поранених. "Батько" також замотав свою голову скривавленим бинтом, сів на осідланого "Козачка" й на чолі колони рушив на північ.

Рівно о другій годині ночі під Перегонівкою прогримів вибух 2000 морських мін такої потужної сили, що в хатах усіх ближніх сіл повилітали шибки й повідчинялися двері. Денікінці у білих підштаниках з переляку вискакували на вулицю і тут же попадали під прицільний вогонь махновських кулеметів або були зарубані кіннотниками. Через кілька годин Добровольча армія оговталася й пішла у наступ. Зав'язався рукопашний і шабельний бій. Ні та, ні інша сторона не здавалися, не відступали ані на крок. На місце загиблих денікінці й махновці вводили свіжі сили, які танули, мов сніг у спеку.

Це занепокоїло Віктора Білаша. Він, як і всі махновські командири, не закінчував ніяких військових академій, мав початкову сільську освіту, де про військові предмети ніхто й не чув. Працював до революції паровозним машиністом, а потім доля кинула його у вир переворотів, терору й анархізму. Ставши повстанцем, незабаром відчув, що може передбачати хід воєнних подій і не лише передбачати, а й здатний сам їх розробляти. Це швидко помітив командир загону Федір Щусь і доповів Махну, а той, коли виникла необхідність, призначив Білаша начальником штабу. Віктор Федорович жодного разу не підвів Махна, розробляв такі воєнні операції, від умілого проведення яких противники жахалися. Денікінці навіть розпустили плітки (і що дивно: — самі в них вірили!), що центральним махновським штабом керує взятий у полон ще в 1918 році полковник німецького генерального штабу і навіть називали його прізвище — Клейст. Чи був колись насправді такий полковник — ніхто не знає й досі, а ось про існування начальника махновського штабу малограмотного паровозного машиніста Віктора Федоровича Білаша з села Новоспасівка, що на Бердянщині Запорізької області, знає багато хто. Одні схиляли перед ним голови, як, наприклад, Нестор Махно, інші — боялися його військового хисту, мов чорт ладану, такі як червоні полководці Фрунзе, Якір, Єгоров та інші.

Ось цей народний військовий теоретик уперше, під селом Перегонівка, що на Єлизаветградщині, мав показати й на практиці, на що він здатний як полководець. Отже, вже з перших годин бою Білаш зрозумів, що йому потрібно застосовувати якихось нетрадиційних кардинальних заходів, бо інакше загине вся армія, так і не вигравши бою. Він щогодини втрачав близько тисячі бійців. Стільки ж втрачали й білі. Але в них, у денікінців, утричі більше живої сили. Таким чином, продовжувати й далі таке людогубство, то, без сумніву, Денікін невдовзі святкуватиме перемогу. Ні, необхідно терміново змінити тактику. І Білаш, скориставшись кількохвилинним перепочинком на полі бою, дає наказ усій кінноті і пішим залишити позиції, перегрупуватися. А тим часом місце тих, що відступили, зайняла артилерія, яка досі була без діла. Махновські гармати розстрілювали білі шеренги, які сміливо пішли в наступ, прямою наводкою. Потім раптово замовкли і спішно відкотили назад. І зробили це вчасно. Бо невдовзі "заговорили" й гармати ворога, які влучали в безлюдне місце, туди, де нещодавно стояла