Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

Тоді Жан мовчки підняв її і поніс до виходу.

Публіка почала ремствувати.

— Сеанс закінчено! — гукнув Жан уже біля дверей. — До наступної неділі!

Він виніс Бріке, яка відбивалася від нього, на вулицю і посадив у автомобіль. Скоро підійшла й Марта з невеличкою валізкою.

— На площу Республіки, — сказав Жан шоферові, не бажаючи називати кінцевого пункту. Він звик їздити з пересадками.

Хвилі Середземного моря ритмічно набігали на піщаний пляж. Легенький вітер ледь напинав вітрила білих яхт і рибальських шаланд. Над головою, в синій повітряній глибині, ласкаво гули сірі гідроплани, які робили короткі рейси-прогулянки між Ніццою і Ментоною.

Молодик у білому тенісному костюмі сидів у плетеному кріслі і читав газету. Біля крісла лежали тенісна ракетка в чохлі й кілька свіжих англійських наукових журналів.

Поруч із ним, під білим парасолем, біля мольберта порався його друг-художник Арман Ларе.

Артур Доуель, син покійного професора Доуеля, та Арман Ларе були нерозлучні друзі, й ця дружба найкраще доводила правдивість прислів'я про те, що протилежності сходяться.

Артур Доуель був трохи мовчазний і холодний. Він любив у всьому лад, умів наполегливо і систематично працювати. Йому залишався всього один рік до закінчення університету, і його вже залишали в університеті на кафедрі біології.

Ларе, як справжній уродженець півдня Франції, був дуже пристрасною натурою, сумбурною і запальною. Він закидав пензлі та фарби на цілі тижні, щоб потім знову почати шалено працювати, і тоді вже ніяка сила не могла відірвати його від мольберта.

Тільки в одному друзі були схожі між собою: обидва вони були талановитими і вміли досягати наміченої мети, хоч і йшли до цієї мети різними шляхами: один — поривчасто, стрибками, другий — розміреним кроком.

Біологічні праці Артура Доуеля привертали до себе увагу найвидатніших фахівців, і йому пророкували блискучу наукову кар'єру. А про картини Ларе багато говорили на виставках, і деякі з них уже закупили найвідоміші музеї різних країн.

Артур Доуель кинув на пісок газету, притулився головою до спинки крісла, приплющив очі й сказав:

— Тіла Анжеліки Гай такі не знайдено.

Ларе невтішно труснув головою і важко зітхнув.

— Ти й досі не можеш забути її? — запитав Доуель.

Ларе повернувся до Артура так рвучко, що той мимоволі посміхнувся. Перед ним був уже не палкий художник, а лицар, озброєний щитом-палітрою, зі списом-муштабелем у лівій руці та мечем-пензлем у правій, — ображений лицар, ладен знищити того, хто завдав йому смертельної кривди.

— Забути Анжеліку!.. — вигукнув він, потрясаючи своєю зброєю. — Забути ту, яка…

Хвиля, зненацька підкравшись, із шипінням залила його ноги майже до колін, і він меланхолійно докінчив:

— Хіба можна забути Анжеліку? Світ зробився нуднішим з того часу, відколи стихли її пісні…

Уперше Ларе дізнався про загибель, точніше, про безслідне зникнення Анжеліки Гай у Лондоні, куди він приїхав писати «симфонію лондонського туману». Ларе був не лише шанувальником таланту співачки, але її другом, її лицарем. Не дарма ж він народився в південному Провансі, серед руїн середньовічних замків.

Довідавшись про нещастя, яке трапилося з Гай, він був так вражений, що єдиний раз у житті перервав свій «живописний запій» у самому розпалі творчості.

Артур, який приїхав до Лондона з Кембриджу, бажаючи відвернути друга від похмурих думок, організував цю подорож на узбережжя Середземного моря.

Але й тут Ларе не знаходив собі місця. Повернувшись із пляжу до готелю, він перевдягнувся і, сівши на поїзд, поїхав у найлюдніше місце — гральний дім Монте-Карло. Йому хотілося розвіятись.

Хоча було ще досить рано, біля приземкуватого будинку вже юрмився натовп. Ларе зайшов до першого залу. Публіки було мало.

— Робіть вашу гру, — запрошував круп'є, озброєний лопаткою для згрібання грошей.

Ларе, не зупиняючись, пройшов до другого залу, стіни якого були розписані картинами, що зображали напівоголених жінок, які займалися полюванням, кінними перегонами, фехтуванням, — одне слово, всім тим, що збуджує азарт. Від картин віяло напруженням пристрасної боротьби, азарту, неситі, але ще виразніше й різкіше ці почуття були написані на обличчях живих людей, які зібралися навколо грального стола.

Ось товстун комерсант із блідим обличчям простягає гроші тремтячими пухкими веснянкуватими руками, вкритими рудуватим пушком. Він дихає важко, мов астматик. Очі його напружено стежать за рухливою кулькою. Ларе безпомилково вгадує, що товстун уже чимало програв і тепер ставить останні гроші, сподіваючись відігратися. А коли ні — цей вайлуватий чоловік, можливо, подасться на алею самогубців, і там відбудуться останні розрахунки з життям…

За товстуном стоїть бідно одягнений голений стариган зі скуйовдженим сивим чубом і маніакальними очима. В руках у нього записник і олівець. Він записує виграші та вихідні номери, робить якісь підрахунки…