Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Дверці автоматично відчинилися. Я вийшов у двір, що ніби поринув на дно пітьми. Навколо — ані душі, ані душечки. Десь скрипіли віконниці і гупала жесть на даху. Жодного освітленого вікна — наче вимерло все. Глушина. Глухомань. Цікаво, куди мене завезли, на яку околицю і, головне, якого міста?

«Що за грища дорослих людей в конспірацію, підпілля, — вже почав я дратуватися. — Не вистачало тільки ухання сича або філіна, Баби Яги чи Кощія! І якогось архімудрого пароля!»

Справді, наче я приїхав на засідання новоявленого «Союзу благоденства», таємного товариства декабристів. Новітніх при тому. Чи — Кирило-Мефодіївського, не кажучи вже за таємні масонські організації. Але ті товариства виступали проти існуючої влади, а це… шанувальники Гоголя, якого ніхто й ніколи не забороняв — за будь-яких режимів. Як і його вшанування. То для чого було злютувати ледь чи не масонську ложу?

Тим часом машина нечутно, майже безгучно рушила і за мить — не маючи габаритних вогнів — розтанула в пітьмі ночі, наче її й не було.

Глухо шуміли невидимі дерева, скрипіли гілки і десь час од часу хряпала незачинена хвіртка чи напіввідірвана кватирка.

Я потупцявся — куди йти? — вдивляючись у відчинені двері під’їзду. Зненацька в його глибині спалахнула жовта, ват на сорок лампочка. Повагавшись, я рушив у під’їзд і ледь переступив його поріг, як двері за мною зі скреготом зачинилися…

Я почувався, як у пастці. На випадок чого — хто і де мене знайде? Але ж я прибув на засідання всього лише милих шанувальників Гоголя, а не якихось там упирів, вампірів чи й взагалі — на шабаш нечистої сили, то геть похмурі думки! Та й до всього ж мене сюди не запрошували — сам напросився. І хоча магістр клубу застеріг, що не ручається за благополуччя мого візиту, я, підігрітий таємничістю фан-клубу і звичайно ж цікавістю літератора до всього незвичайного, що виходить за рамки буденності, запевнив його, що готовий на все і до будь-якого повороту подій, вірячи десь у глибині душі, що все має закінчитися гаразд, а байки про якісь буцімто людські жертвоприношення, що їх буцімто здійснюють сатаністи цього клубу, так і залишаться байками. Для слабконервових. То які ж тепер можуть бути сумніви? А щодо сатанізма, відьмацтва і взагалі, бісівства, що ореолом трималося над підпільним клубом, то я в те не дуже вірив. Все то поголос упереджених недоброзичливців і тільки.

Невпевнено, аби кудись рухатись, я простував обшарпаним коридором із за міазмами цвілі, помий і взагалі нежилого духу в його глибину, сподіваючись, що хтось же мене зустріне. А що непризентабельне помешкання в цих шанувальників та ще й у покинутому будинку, що підлягає зносу, то це — всього лише фінансові негаразди. А фан-клуб — добровільна громадська організація любителів — звідки у них візьмуться гроші, аби найняти пристойне помешкання? Та ще й перебуваючи поза законом, фактично в підпіллі. Тут уже й справді, як кажуть, не до жиру…

Тим часом хтось невидимий за мною певно слідкував (не інакше, подумав я, як у коридорі десь були замасковані телекамери), бо тільки я порівнявся з дверима в стіні коридору, теж обшарпаними, з потрісканими дошками й облупленою фарбою (напевне ж до них у цій руїні тирлувалися халамидники, а бомжам аби дах над головою, аби хоч якийсь тарганник), як над ними зажевріла крихітна червона цяточка вічка і двері з пронизливим скреготінням, що подіяли мені на нерви, розчинилися. Повагавшись, я переступив поріг і двері миттєво за мною зачинилися, почулося клацання автоматичних замків і все стихло.

Я опинився в просторій напівкруглій зальці, що була разючим контрастом до захланного коридора і такого ж занехаяного будинку. На вікнах — глухі чорні штори, ліплена стеля з амурчиками на карнизах, під стелею — шикарна люстра, меблі з дорогого дерева, м’які та зручні крісла. Десь — чути було — тихо працював кондиціонер і в зальці гуляло свіже повітря. Між чорними шторами — червоні простінки (взагалі, тут відчувалися їхні улюблені кольори — чорний і червоний). Під стіною затишно підсвічений здіймався чималий акваріум з підводною фауною, у якому плавали екзотичні тропічні рибки з чималими, химерно вигнутими хвостами, більшими за їхніх господарів.

Ліворуч чи не всю стіну займав екран (що то екран, я здогадався лише тоді, як він зненацька засвітився м’яким притлумленим світлом). Напроти стояв зручний фотель, обтягнений жовтою шкірою з високою спинкою, осторонь нього, контрастуючи з його пишністю, кілька простих, як прийнято казати, канцелярських стільців — для кого?

Не чекаючи запрошення, я присів у фотель, випростав ноги — у кімнаті-зальці було тепло й по-домашньому затишно.

Роззирнувшись, я загледів на бічній стіні портрет того, кого члени невідомого мені клубу так самовіддано шанували, що з-за своєї любові, яка дещо розходилася з державною любов’ю до М. В. Гоголя, ладні були навіть терпіти репресії й переслідування та постійний ризик в один не зовсім чудовий день загриміти «в места не столь отдаленные»…

Що впадає в очі, коли дивишся на парсуну М. В. Гоголя — класична, майже сакральна, мільйонно розтиражована, добре знана в слов’янському світі від школярів до пенсіонерів, — так це його… Правильно, ніс. Значущий, дорідний, про який ото кажуть: ну й ніс, на свято ріс, а ти його і в будень носиш!..

А загалом, симпатичний і вельми солідний ніс, чогось таки вартий! Бо й що то за чоловік, як у нього, даруйте, якийсь там носик. Так що Гоголю в цьому поталанило. Ось і я, тільки глянув на його класичний портрет, так одразу ж і звернув увагу на ніс. (Існує гіпсова маска письменника: чимала голова, виразно окреслена лінія носа. Як зазначає один відомий астролог (він, до речі, переконаний, що Гоголя було поховано живим!), і який вивчав фізігономіку, «різко окреслена лінія носа з кінчиком, що виділяється — ознака в’їдливості, педантизма і навіть занудства… великий рот, незадоволено стиснені губи часто