Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Отже, сигнали про небезпеку виникли зовні. Загадковість смерті трьох людей, зникнення робота… Чи досить цього, щоб з’явилося передчуття нової смерті? Хто ж може бути її винуватцем? Де він криється? Де станеться непоправне? Тут, у сорок восьмому квадраті?..

Мої органи працювали з повним навантаженням і все-таки не могли виявити джерело небезпеки.

Квадрат сорок вісім відкритий мені. Я оглянув і пронизав його промінням локаторів, прослухав і обстежив органами нюху — в ньому не було нікого, хто б ніс небезпеку.

Я втомився від напруження. Мене почало охоплювати заціпеніння. Організм рятувався від перевантаження. Гальмування відчутно оволодівало мозком, органами нюху, сонарами, локаторами, м’язами рук, ніг, допоміжних плавців… Я не чинив опору гальмуванню, навіть сприяв його поширенню по тілу. Чим повніше розслаблення, тим менше часу потрібно для відпочинку.

Я ширяв у воді непорушний, невагомий, без думок, без бажань, у лагідній дрімоті, в знемозі, майже неживий, як листок водяної лілії, як пагін водорості в стоячій воді. Я і середовище — єдине ціле, я ніби розчинився в ньому, об’єднався з матір’ю всіх живих істот, відчув себе його частиною.

Такий стан — шлях назад, до витоків еволюції. Цілковите відокремлення — шлях вперед: можливість пізнання себе, середовища. Одне втрачаєш, інше знаходиш. Втрачаєш у відчуттях — здобуваєш у спостереженнях.

Важливо придбати більше, ніж втратиш, утримати тонкий баланс між відривом і єднанням, зберегти відносну гармонію з середовищем, яке породило тебе, і віддалитися від нього настільки, щоб провадити спостереження за ним. А потім, нагромадивши спостереження, піти ще далі…

Гальмування минає само собою. Мій відпочинок закінчився. Ще раз промацую і прослухую локаторами квадрат. Ніде нічого, вартого особливої уваги. А втім, ген там, удалині, на фланці муфти, яку закріпляв технік, теліпається уривок якогось мотузка.

Ага, це пагін водорості. Поблизу ще кілька таких, сплутаних клубком. І раптом — різкий сплеск на екрані. В квадраті з’явився хтось новий. Саме хтось, а не щось…

А, це всього-на-всього акула. П’ятиметрова, біла. Кархародон. Хижак, який може перекусити людину навпіл одним рухом могутніх щелепів. Я відчув її запах, сприймав хвилі, що відходили від грізного й граціозного тіла, але мої думки були зайняті іншим. Проте довелося звернути на неї увагу, коли вона почала звужувати свої кола навкруг мене. Її рухи ще були повільними, на перший погляд, здавалися лінивими, але я знав, щ(r) вона здатна на несподівані випади з швидкістю до шістдесяти кілометрів на годину.

Акула була від мене вже метрів за сім. З цікавістю, мов зачарований, я чекав блискавичного випаду. Ось очиці її жадібно спалахнули, тіло затремтіло, ніби вона вже перепилювала здобич своїми зубами. Напружились і вдарили по воді лопаті хвоста, ракетними струменями рвонула вода з жабрових щілин — і хижак кинувся до мене. Акула задерла ніс угору, її голова стала схожою на голову носорога, жахлива паща, всіяна гострими трикутними зубами, розкрилася ширше, ніж на метр. Все це тривало якісь частки секунди.

Проте я рухався швидше — і акула промахнулася. Паща-пастка закрилася, не вхопивши нічого, крім води. Акула, мабуть, була дещо спантеличена. Але недовго. Я читав, що акули можуть годинами переслідувати свої жертви: крокодилів, поранених китів, людей, які зазнали аварії на судні. Іноді хижаки женуться за човнами і плотами, навіть таранять їх, розбиваючи вдрузки, або стрибають через борт і стягають людей у воду.

Розбійниця, що напала на мене, теж не думала відступати. Вона крутнулась, повернулась до мене спочатку голубувато-сірим боком, потім — білим черевом і знову кинулася в атаку. Мені цікаво було на практиці перевірити її реакції. Біля самої моєї ноги розкрилася паща із зубами-ножами. Кожен зуб був сантиметрів п’ять завдовжки. Біохвилі, які йшли від акули, змінилися…

Бідолаха-хижачка. Зімкнути щелепи їй не вдалося. Енергетична оболонка, яка покривала мене, подарувала їй кілька розрядів.

Акула кинулася навтіки. Та де там! У мене майнула несподівана думка: а що коли ця хижачка не вперше нападає на людину? Може, вона — людожерка? І тут, у цьому квадраті, де двічі знайшла здобич, постійно підстерігає, чатує на нові жертви? У мене не було часу детально аналізувати свій здогад. Я стрімголов кинувся за акулою, наздогнав її, схопив за хвіст однією рукою і відчув, з якою силою маю справу. Певно, ця рибка без зусиль потягла б по морю невелике судно.

Мої м’язи напружились, а коли розбійниця мимоволі повернулась, я схопив її другою рукою за ніс і стиснув його. Тритонне тіло несамовито засіпалося в моїх руках. На мить я відпустив хвіст, дістав автоскальпель із шприцем, упорснув акулі снодійну речовину і, трохи зачекавши, розпоров біле черево.

Як я й передбачав, акула вже зустрічалася з людьми. Я знайшов у неї в шлунку прищіпки від підтяжок і кілька флотських ґудзиків. Але доказів, які свідчили б про її знайомство з аквалангістами та водолазами, не було.

Я продовжував анатомувати рибу, і мені відкрилася жахлива картина. В її череві були дитинчата. З пащі одного напівембріона, що ледь сформувався, стирчав хвіст другого. Ті акуленята, що сформувалися на кілька днів або годин раніше, вже в материнському череві прагнули пожерти своїх молодших братів і сестер. Переді мною була одна з моделей еволюції в мініатюрі, одна із сторін матері-природи…

Тим часом розпорота й випатрана акула вже очуняла після порції снодійного. Майже з колишньою силою вона намагалась вирватись на волю. Я був уражений її життєздатністю і пожалів бідолашну тварину, приречену ще до народження бути нещадним хижаком.

Хіба акула винна в своїй долі? Хіба вона вибирала спосіб життя, програму своїх дитинчат?

Що скажете, Михайле Дмитровичу, добра ви душа? Як виправдаєте матір-природу. Я ніби бачу здивування у ваших очах. Так, так, я пригадую ваші слова: “Не можна розглядати природу з погляду людської моралі”. Мабуть, лише ви, вчителю, з вашою безмежною добротою могли б сприймати те, що я зараз побачив, без обурення. Певне,