Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Червоні лінії означають, що до тих будівель заборонено наближатися. Зрозумів?

— Зрозумів.

Управитель показав на прилеглі частини та на ділянки обробленого поля.

— Поступово ти ознайомишся з усіма частинами нашої території, на яких тобі буде дозволено перебувати. Будівлями, в яких зберігаються машини та обладнання. Зерносховищами. Силосними ямами. Загонами для худоби. Дортуаром і їдальнею. До речі, ми маємо шкільний центр і лікарню, до яких доступ вільний. Але тобі нема чого там робити.

Управитель запхав план собі до кишені. Він прихилився спиною до машини, склавши руки на грудях, у дуже невимушеній позі, і перейшов на «дружній» тон, водночас зберігаючи авторитетність.

— Ми маємо й інші правила. Наприклад, ми не визнаємо імена людей, які приходять до нас іззовні.

Він дістав із кишені куртки фальшиве посвідчення особи Волокіна.

— Відтепер ти будеш не Ніколя Жирар, а, скажімо, Джеремі.

— Джеремі, гаразд.

— Поки ти працюватимеш із нами, ми називатимемо тебе так. Ми візьмемо на зберігання твої папери. Тут вони тобі не потрібні.

Як його тут називали першого разу? Ім’я було біблійне, це безперечно, але пригадати його він неспроможний. Його спогади були ще дуже плутаними. Спорадичними.

— До речі, — провадив управитель, — ти не повинен входити в найменший контакт із членами громади.

— Хіба я не працюватиму з ними?

— Ні. Люди з «Колонії» взимку працюють лише в теплицях.

— Зрозуміло.

— Це дуже важливо. Іноді ти бачитимеш, як повз тебе проходять люди. Розмовляти з тими, хто тебе проминає, заборонено. Заборонено також доторкатися до тих самих речей, тих самих матеріалів.

Волокін виразив згоду кивком голови. Він стояв тепер у позі солдата, який виструнчився перед командиром.

— Ти маєш також добре собі затямити, що ми релігійна група. Наше життя підкоряється суворим правилам. Так, наприклад, ми носимо спеціальний одяг і працюємо не так, як інші. Не намагайся зрозуміти ці правила. Намагайся не помічати їх.

Волокін наважився закинути вудочку:

— А якщо коли-небудь ці правила мене зацікавлять? У стосунку до мене самого?

— Це можливо, — усміхнувся його співрозмовник. — Так часто буває. Тоді поговоримо. Але зараз це не актуально. Доведи спочатку, що ти вмієш працювати на полі.

— Я старатимуся, добродію.

— Неділя — твій день відпочинку, але ходити на вранішню месу — обов’язково. І слухати концерт після меси. Це наш подарунок робітникам.

— Подарунок?

— Слухати наш хор — форма очищення. Вона пов’язана з твоїм життям та діяльністю протягом тижня. Земля тут обробляється в цілковитій чистоті. Гадаю, тебе не треба попереджати, що будь-який контакт із жінками тут заборонений.

Волокін зберігав мовчанку. Ця пауза мала означати згоду. Управитель посміхнувся. Він хотів здаватися веселим, але голос гібрида гасив будь-яку радість. І навіть будь-яке людське почуття.

— Реально ти матимеш тут тільки одну свободу: свободу нас покинути. Ти зможеш піти звідси, коли захочеш.

Волокін пошкріб потилицю, ніби показуючи, що засвоїв ці факти. І не тільки головою, а й усім тілом.

— Сьогодні ввечері ти домовишся з нашою бухгалтерією про платню, страхування та соціальне забезпечення. А зараз тебе проведуть до дортуару, щоб ти залишив там свої речі, потім — до центру розподілення, корпус вісімнадцятий. Там тобі розкажуть, що ти маєш сьогодні робити.

Волокін підняв свій мішок.

— Останнє запитання, — сказав управитель. — Це що таке?

Росіянин підвів погляд й побачив у нього на долоні коробку сірників.

— Їх знайшли у твоєму мішку.

— Це мої сірники, добродію.

— Ти куриш?

— Ні, добродію. Давня звичка, з тих часів, коли я пас вівці. Коли мій смолоскип догорав, я запалював свічку.

Управитель посміхнувся й кинув йому коробку.

— Хлопці відведуть тебе до твого житла. Потім — робота.

Волокін заліз у джип, який доставив його сюди.

У цю мить, без будь-якої очевидної причини, він подумав про одного детектива з Калькутти, з яким познайомився 2003 року в Парижі. То був працівник бенгальського бюро Інтерполу, який вистежував у Франції педофіла, що поширював порнографічні фотознімки з дітьми, зняті в Південно-Східній Азії.

Одного вечора, коли Волокін запросив індуса до французького ресторану, щоб привчити його до менш гострих страв, аніж карі[97] або прянощі, бенгалець розповів про один символ, популярний у його країні, символ, що, на його думку, підсумовував його власну професію: символ «досконалого дощу». The perfect rain. Того дощу, який приходить із другим мусоном, після того як усі нечистоти атмосферного забруднення змито першою зливою. Індус мріяв про мережу Інтернету — і про світ, — повністю очищені від пошесті педофільства. Про ту чистоту, яка настане після першого очищення…

Ворота відчинилися, й автомобіль заїхав на територію «Колонії». Волокін зрозумів, чому йому згадався той символ. Він теж мріяв про таку чистоту. Про світ, очищений від «Колонії». Їхнє розслідування було першою зливою, що змила нечистоти, звільнивши місце для елементів істини. Тепер він перейшов до стадії «досконалого дощу». Того, що принесе із собою велике очищення.

Але Волокін знав, що це буде кривавий дощ.

Який нікого не пощадить.

71

— Отже, від самого початку.

— Ти жартуєш?