Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

над дверима красувалася нова вивіска з написом свіжою зеленою фарбою: «Кривавий Енді». Всередині, втім, не змінилося нічого, крім чоловіка за шинквасом: цей був довший та кістлявіший за того волосатого грубуватого бармена, котрий обслуговував мене минулого разу. Його звали, як я довідався, Джек, і він доводився Енді братом. Бармен вручив нам пляшку «Сечі Бейля» і передав на кухню крізь отвір у стіні наше замовлення на дві рибні страви. Столик, за яким я сидів минулого разу, був вільний, і ми розмістилися за ним. Я поклав перев’язь із мечем на стілець праворуч від себе, ще й трохи витягнув клинок із піхов, бо був уже ознайомлений з тутешнім етикетом.

— Мені подобається це місце, — сказала Корал. — Воно... не схоже на інші.

— Еге ж... — визнав я, подивившись на двох відвідувачів, п’яних, як чіп — одного біля вхідних дверей, а другого в глибині залу, і трьох субчиків з верткими очима, що знишка перемовлялися між собою в кутку. На підлозі валялися биті пляшки, темніли підозрілі плями, а стіни прикрашали не надто витончені картини амурного змісту. — Тут смачно готують, — додав я.

— Я ніколи не була в такому ресторані, — зізналася вона, спостерігаючи за чорним котом, який млинком викотився на середину залу, зчепившись на смерть із велетенським пацюком.

— Заклад має своїх прихильників, справжніх гурманів, але вони зберігають це місце в секреті.

За обідом, який був іще смачнішим, аніж минулого разу, я продовжив розповідати. Коли, значно пізніше, двері відчинились, аби впустити кульгавого курдупеля з головою, замотаною брудним бинтом, я помітив, що надворі починає сутеніти. Оскільки саме закінчив оповідати свою історію, то вирішив, що нам пора йти звідси.

Сказав про це Корал, а вона накрила мою руку своєю.

— Тепер ви знаєте, що я не та істота, — мовила, — але якщо вам знадобиться допомога, і я буду в силах її надати, можете на мене розраховувати.

— Ви чудово вмієте слухати, — сказав їй. — Дякую. А тепер нам краще піти.

Ми без жодної пригоди пройшли Смертельним провулком і подалися Портовою до Виноградарської. Шлях забирав угору, сонце стояло на вечірньому прузі, й до сірих і брунатних кольорів бруківки додалися вогняні відблиски. Перехожих та екіпажів на вулицях поменшало. Повітрям плинули пахощі з кухонь; обабіч дороги шерехтіло листя; високо в небі ширяв мініатюрний жовтий дракончик, ловлячи повітряні потоки; північний небосхил над палацом струменів веселковими полисками. Я очікував від Корал нових і нових запитань, але вона нічого не питала. Якби мені довелося почути таку розповідь, гадаю, я б вибухнув запитаннями, хіба що історія ця мене просто розчавила б, або була б зрозумілою, ясною як день, або...

— Коли ми повернемося до палацу... — раптом промовила вона.

— Так? — відгукнувся я.

— ...поведіть мене подивитися на Лабіринт. Будь ласка, — завершила вона.

Я розсміявся.

...чи моя голова була цілковито забита геть іншим.

— Щойно повернемося? Прямо туди й підемо?

— Так.

— Домовилися, — відповів я.

Тоді, заспокоєна щодо цього, вона заговорила про інше.

— Те, що ви мені розповіли, — сказала, — перекинуло моє уявлення про світ. І я не наважилася б давати вам поради...

— ...проте... — продовжив я.

— ...проте все виглядає так, наче відповіді на всі ваші питання заховані у Вежі Чотирьох Світів. Коли ви дізнаєтеся, що там відбувається, все інше може стати на місце. Мені тільки незрозуміло, чому б вам просто не створити карту для цієї фортеці й не козирнутися туди?

— Хороше питання. У Дворах Хаосу є місця, куди неможливо потрапити за допомогою Козирів, бо вони постійно змінюються, і тому їх не вдасться зобразити. Те ж стосується і того місця, де я розмістив Колесо-Привид. Територія навколо Вежі також коливається, але я не впевнений, що блокування обумовлене саме цим. Це місце є осередком сили, і, на мою думку, можливо, хтось витратив частину цієї сили на закляття-щит. Достатньо майстерний чаклун може пробитися крізь закляття, використавши Козир, але, боюся, що зусилля, котрі знадобляться, подіють як спусковий механізм для певних надприродних явищ, унаслідок чого здійметься тривога й ефект раптовості не спрацює.

— До речі, як виглядає це місце? — поцікавилася вона.

— Ну... — я замислився. — Ось. — Витягнув з кишені сорочки записник та механічний олівець «Скрипто»[95] й узявся начеркувати малюнок. — Дивіться, це вулканічна місцевість. — Я накидав кілька фумарол[96] і пасем диму. — А цю частину займає льодовик. — Іще кілька карлючок олівцем. — Океан тут, а гори — он там...

— Тоді, схоже, вам краще знову скористатися Лабіринтом, — сказала вона, вивчаючи мій малюнок та похитуючи головою.

— Так.

— Збираєтеся скоро цим зайнятися?

— Можливо.

— Як ви їх атакуєте?

— Над цим іще працюю.

— Якщо я можу вам якимсь чином допомогти, моя пропозиція залишається в силі.

— Ви не зможете допомогти.

— Не будьте таким упевненим. Я маю добру підготовку. Спритна. Навіть знаю кілька заклинань.

— Дякую, — відказав я. — Але — ні.

— Це не підлягає обговоренню?

— Саме так.

— Якщо ви передумаєте...

— Я не передумаю.

— ...то дайте мені знати.

Ми дісталися Головної алеї і рушили нею. Тут задував пронизливий вітер, і щось холодне торкнулося моєї щоки. Потім ще... і ще...

— Сніг! — повідомила Корал саме тієї миті, коли я зрозумів, що повз нас пролетіли кілька клаптів снігу. Вони розтанули, щойно торкнувшись землі.

— Якби ваша делегація не прибула передчасно, — зауважив я, — вам, можливо, і не довелося би прогулятися містом.

— Іноді мені щастить, — відказала вона.

Коли ми дісталися парку навколо палацу, сніжило вже густо. Знову скористалися потайною хвірткою, а на стежці зупинилися на хвильку подивитися назад, на місто, що вже світилося цятками ліхтарів крізь напівпрозору снігову завісу. Я знав, що Корал дивилася довше за мене, бо я повернувся й поглянув на неї. Вона виглядала... щасливою, так мені здалося; наче зберігала цю сцену в пам’яті, мов у альбомі для наліпок. Я нахилився до неї і поцілував її у щоку, бо це здалося мені на ту мить цілком доречним.

— Ой!.. — вирвалось у неї, і вона повернулася до мене. — Ви здивували...

— От і добре, — відповів я. — Не сповіщати ж про таке телеграмою. А тепер нам варто розквартирувати війська по зимових