Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Вона усміхнулася й узяла мене під руку.

Коли ми зайшли всередину, вартовий повідомив:

— Пані Левелла хоче знати, чи ви двоє плануєте приєднатися до решти панства за обідом.

— Коли почнеться обід? — запитав я.

— Приблизно за півтори години, — відповів охоронець.

Я подивився на Корал, та стенула плечима.

— Гадаю, так, — відповів я.

— Перша їдальня, нагорі, — відрапортував вартівник. — Чи маю повідомити сержанта — той скоро проходитиме тут — аби він передав вашу згоду пані Левеллі? Чи хочете самі...

— Можеш повідомити, — кинув я.

— Чи не бажаєте вмитися, переодягтися..? — почав я, коли ми відійшли від охоронця.

— Лабіринт, — сказала Корал.

— Це означатиме ще купу сходинок, — зауважив я.

Вона з напруженим обличчям розвернулася до мене, тоді побачила, що я посміхаюся.

— Сюди, — запропонував я, вказуючи їй на двері до головного вестибюля і проводячи її крізь нього.

Я не впізнав вартівника, який стояв у кінці короткого коридорчика, що вів до сходів. Але той знав, хто я такий, і, поглянувши зацікавлено на Корал, відчинив нам двері, знайшов для нас ліхтар та запалив його.

— Маю попередити, що там є хитка сходинка, — сказав охоронець, передаючи мені ліхтар.

— Котра?

Він похитав головою:

— Принц Джерард кілька разів повідомляв про неї, але, здається, крім нього, ніхто її не помітив.

— Добре, — сказав я. — Дякую.

Цього разу Корал не заперечувала, щоб я йшов першим. Якщо порівнювати, то спускатися цими сходами виявилося страшніше, ніж тими, з Колвіра, головно тому, що тут не було видно дна, і, зробивши кілька перших кроків, ти не бачив узагалі нічого, крім світлової плями, в якій рухався, виток за витком, униз. А ще це загрозливе відчуття необмеженої порожнечі навколо тебе. Я ніколи не бачив цього місця освітленим, але гадаю, що таке відчуття не було помилковим. То була дуже простора печера, і ти намотував посеред неї коло за колом, спускаючись усе нижче, і міг тільки гадати, коли ж дістанешся дна.

Трохи згодом Корал відкашлялась і мовила:

— Ми можемо зупинитися на хвилинку?

— Звичайно, — відповів я, зупиняючись. — Дух перехопило?

— Ні, — відказала вона. — Скільки ще залишилося?

— Не знаю, — сказав я чесно. — Щоразу, коли йду цими сходами, відстань здається то більшою, то меншою. Якщо ви хочете повернутися назад і взяти участь в обіді, ми можемо піти подивитися на Лабіринт завтра. У вас нині був напружений день.

— Ні, — відповіла вона. — Але я не проти б на хвилинку притулитися до вас.

Мені здалося, що це місце не дуже пасує до романтичного настрою, але я зрозумів, що вона мусить мати іншу причину для такого прохання, й підкорився.

Минув якийсь час, перш ніж я усвідомив, що Корал плаче.

Вона дуже добре це приховувала.

— Що з вами сталося? — запитав я врешті-решт.

— Нічого, — відповіла вона. — Можливо, нервова реакція. Примітивний рефлекс. Темрява. Клаустрофобія. Щось таке.

— Вертаймося.

— Ні.

Отже, ми знову продовжили спускатися.

Приблизно за пів хвилини я помітив, що кількома сходинками нижче щось біліє, і завмер. Тоді зрозумів, що це лише носовичок. Наблизившись, побачив, що його прибито до сходинки встромленим кинджалом. І на носовичку були якісь позначки. Я зупинився, дотягнувся до нього, розгладив та прочитав: «ЦЯ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! ДЖЕРАРД».

— Тут обережно, — попередив я Корал.

Уже збирався ступнути на цю сходинку, але, підкоряючись раптовому імпульсу, я спочатку обережно випробував її, легенько торкнувшись ногою. Нічого. На дотик вона здавалася нормальною. Я став на неї. Те ж саме. Я стенув плечима.

— Обережно, хай там як, — застеріг я.

Коли Корал ступнула на сходинку, теж нічого не трапилось, і ми рушили далі. Трохи згодом я помітив далеко внизу слабке мерехтіння. Вогник рухався, і я здогадався, що хтось там патрулює. Цікаво, навіщо? Чи там є в’язні, за якими треба наглядати та яких доглядати? Чи певні входи до печер вважаються уразливими місцями? І що має знаменувати ця дивна процедура замикати зал, котрий містить Лабіринт, на замок та вішати ключ на стіну біля дверей? Чи може бути, що з цього боку Амберу загрожує небезпека? Яка? Чому? Я знову сказав собі, що одного дня маю знайти відповіді на ці запитання.

Утім, коли ми дісталися найнижчої сходинки і ступили на долівку, то вартівника не побачили. Стіл, стійки для зброї, кілька шафок — типове умеблювання поста, скрізь ліхтарі... Але охоронця ніде не було видно. Шкода. Цікаво було б дізнатись, які дії визначені статутом на випадок надзвичайної ситуації, а можливо, й почути, які саме надзвичайні ситуації в статуті передбачені. Я вперше помітив, що з темряви у напівосвітлений простір перед стійкою звисає мотузка. Дуже обережно потягнув за кінчик, вона подалась, а за мить я почув десь високо над головою слабкий металевий дзвін. Цікаво. Схоже, це була сигналізація.

— Куди далі? — запитала Корал.

— Еге ж, ходімо, — стрепенувшись, я взяв її під руку і спрямував праворуч.

Коли ми йшли, прислухався, сподіваючись почути відлуння. Проте нічого не почув. Раз у раз я підіймав ліхтар, але до кола світла потрапляв хіба ще один сегментик долівки.

Корал, здавалося, сповільнювала кроки, і я відчував, як напружується її рука, як підсвідомо дівчина опирається руху вперед. Одначе просувався вперед, і вона теж не зупинялася.

Нарешті я сказав:

— Тепер уже близько, — бо почув, що луна повернулася, хоч і негучна.

— Добре, — відповіла вона, але не прискорила кроку.

Нарешті попереду засіріла стіна підземелля, а далеко ліворуч я розрізнив темний отвір тунелю, який шукав; змінивши напрямок, рушив до нього. Коли ми нарешті дісталися тунелю й увійшли до нього, я відчув, що дівчина тремтить.

— Якби я знав, що це схвилює вас аж так сильно... — почав я.

— Я в порядку, правда, — відказала вона. — І хочу його побачити. Просто не могла припустити, що шлях до нього буде теж таким... непростим.

— Найгірше вже позаду, — підбадьорив я її. — Тепер уже скоро.

Ми швидко порівнялися з першим бічним коридором і проминули його. Незабаром за ним відкрився наступний, я призупинився й освітив вхід до нього ліхтарем.

— Можливо, — прокоментував, — якщо піти цим коридором, він якимось незбагненним чином виведе нас знову на узбережжя.

— Як на мене, краще не перевіряти.

Пройшовши