Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

І Франц таки домігся свого, він стає все слабшим і слабшим. Вони вдаються до того й до сього, вмовляють його, промацують пульс, кладуть його у ліжку вище, кладуть нижче, роблять йому ін'єкції з кофеїном та камфорою, вприскують йому у вени глюкозу й фізіологічний розчин, обговорюють біля його ліжка доречність живильних клізм, а що як дати йому додатково кисень, адже маски він не зможе зняти. А він собі думає: чого це панове лікарі так за нього хвилюються? Адже в Берліні щодня помирає до ста чоловік, і як хтось захворіє, то ніхто з лікарів не хоче їхати до недужого, хіба що ти маєш купу грошей. А тут збіглися всі гуртом, але ж вони прийшли не для того, щоб мені допомогти. Їм до мене так само байдуже, як було байдуже й учора, їх просто діймає те, що вони нічого не можуть зі мною вдіяти. Вони ніяк не хочуть з цим змиритися, нізащо не хочуть, помирати тут нікому не дозволено, це суперечить розпорядку і правилам цього закладу. Коли я сконаю, їм, мабуть що, дадуть добрячого прочухана, а крім того вони хочуть влаштувати наді мною судовий процес через Міцу, а для цього треба, щоб я стояв на ногах, підручні у ката, ось хто вони такі, навіть не самі кати, а лише підручні, загоничі худоби, а ще ходять у білих лікарських халатах, і їм навіть не соромно.

Арештанти в закритому відділі єхидно перешіптуються після чергового обходу, вони з ним уже так намучилися, а він лежить собі хоч би що, чого вже йому тільки не кололи, наступного разу ще поставлять його догори дриґом, тепер ще придумали зробити йому переливання крови, але звідкіля вони кров візьмуть, тут нема таких дурних, щоб свою кров віддавали, дали б вже бідолашному хлопцю спокій, вільному — воля, спасенному — рай! Раз він хоче померти, то хай собі помирає. У всій лікарні тільки й розмов, як про те, які нові уколи одержить наш Франц, позаочі всі сміються з лікарів, ніякі їхні приписи не допомагають, не можуть вони дати з ним ради, міцний трапився їм горішок, цей хлопець з найміцніших, він їм усім покаже, він свого доб'ється.

Панове лікарі вдягають в ординаторській білі халати, тут зібралися всі — головний лікар, асистент, стажер і практикант, і всі в один голос заявляють: хворий у стані ступору. Молоді лікарі мають щодо нього особливу думку, вони схильні розглядати його хворобу як психогенну, тобто вважають, що ступор спричинений душевною травмою і є хворобливим станом внутрішнього гальмування та скутости. Психоаналіз, можливо, міг би прояснити цей стан як повернення до найдавніших форм свідомости, але — це велике «але», це дуже прикре «але», як шкода, це «але» псує всю справу, — якби ж то Франц Біберкопф заговорив і сів би з ними за стіл, щоб разом ліквідувати конфлікт. Молоді пани хотіли б укласти з Францом Біберкопфом щось на кшталт Локарнського пакту[230]. З цих трьох молодих панів — двох асистентів та практиканта — після ранкового і вечірнього обходу хтось один приходить у маленьку заґратовану палату спостереження до Франца і з усіх сил намагається зав'язати з ним розмову. Наприклад, вони вдаються до методу ігнорування: лікарі говорять з Францом так, ніби він усе чує і розуміє, а саме так воно і є, вони ніби хочуть його виманити, вивести зі стану ізоляції, пробити блокаду.

Коли все це не дуже вдається, ординатор добився, щоб у палату з фізіотерапевтичного кабінету принесли спеціальний електричний апарат, і став лікувати Франца за допомогою фарадизації — він піддавав дії змінного струму верхню частину тіла, насамперед щелепи, шию та ротову порожнину, яку слід було піддавати особливо сильному подразненню.

Старші лікарі, люди енергійні, допитливі, охоче навідувалися в закрите відділення, щоб трохи розім'яти ноги, і приставали на будь-які нові ідеї. Пан головний лікар сидить в ординаторській за столом, на якому навалено купу паперів, головний санітар підкладає їх з лівого боку йому на підпис, а молоді панове, молода гвардія, асистент та практикант, стоять біля заґратованого вікна і перемовляються про те, про се. Список снодійних засобів переглянуто, новий санітар відрекомендувався перед начальством і вийшов разом зі старшим санітаром, панове лікарі залишилися у своїй компанії, балакають, гортають протоколи останнього з'їзду психіатрів у Баден-Бадені. Аж тут головний лікар: «Незабаром ви будете твердити, що й прогресивний параліч зумовлений душевною травмою, а спірохети — то таке, випадкові воші у мозку. Душа, душа, о, ці сучасні почуття! Медицина на крилах пісень!» Обидва молоді лікарі помовкують і про себе всміхаються. Літні люди стають надто балакучими, з певного віку в мозку відкладається вапно, і людина вже нічому не може навчитися. Головний лікар, пустивши клуб диму, підписує папери й веде далі: «Ось бачите, струм щось дає, більше, ніж уся та балаканина. Але візьмете слабкий струм — не матимете з того жодної користи, візьмете сильний — отримаєте купу проблем. Оте лікування сильним струмом відоме ще з часів війни — не приведи Господи! Тепер воно заборонене як сучасний вид катування». Тут молоді лікарі набралися сміливости й питають, що ж тоді робити у випадку Біберкопфа? «Насамперед поставити діагноз, по змозі правильний. Окрім душі, якої ми не заперечуємо, адже ми знаємо Ґете і Шамісо, хоча відтоді збігло немало часу, так от, крім душі, існують і носові кровотечі, і мозолі, і переломи ніг. Тож, приміром, зламану ногу чи мозолі треба лікувати так, як їх зазвичай і лікують. Зі зламаною ногою, як не крути, а вмовляння, навіть під акомпанемент рояля, не допоможуть. Треба як слід вправити кістку та накласти шину, і тоді все буде гаразд. Так само і з мозолями. Їх треба змащувати, а ще краще, якщо пацієнт придбає собі зручніше взуття. Останнє хоч і дорожче, зате доречніше». Мудрість пенсіонера, інтелектуальний рівень на нулі. «То що ж робити у випадку з Біберкопфом, як ви думаєте, пане головний лікарю?» — «Поставити правильний діагноз. У цьому випадку, за моєю давно перевіреною діагностикою, це кататонічний ступор. До речі, не виключено, що причиною захворювання є серйозні органічні зміни мозкової тканини, наприклад, пухлина у середньому мозку; знаєте, нам, старшому поколінню, багато з чим доводилося стикатися, коли ми займалися так званим «грипом голови».