Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Тільки не подумайте, – додав хтось із темряви, – що вже до кого-кого, а до нас він має прислухатися, адже мудрість наша, пугачів та сов, зайшла у приказку. Овва! Він, бачте, старіший од будь-кого з нас, тому – знай собі! – торочить: «Ех, малі ви пташенята й нерозумні! А я вас пам’ятаю, коли ви ще яйцями були в дуплі! А яйця, як відомо, курки не вчать! А тому киш звідси, сер! Кишмиш-комиш!»

У пугача, який усе це розповів, вийшло так схоже на гнома, що за мить сов’яча сходка озвалася одностайним сміхом. Той сміх був не тільки дружним, а ще й дружнім, тому діти одразу збагнули, що ставлення до Тіквіка в нарнійців та в нарнійського птаства було приблизно таким, як у школярів до старого й суворого вчителя у школі, якого можна побоюватися, з якого можна підсміюватися, та не можна не любити й не поважати.

– А чи надовго поїхав король? – спитав Юстас, коли нарешті запала тиша.

– Ох, про це невідомо нікому, навіть йому самому, – перевівши дух, відповів Сизокрил. – Подейкують, на одному з островів, здається, на Скипідарі, бачили Аслана. Щойно ті чутки дісталися королівських вух, як король сказав собі, що й сам собі не пробачить, якщо перед смертю не зробить останньої спроби знайти зниклого сина. Але до того він має побачити Аслана та почути його пораду: кого лишити після себе королем. Якщо ж чутки не справдяться і Лева там немає, то він попливе далі на схід, до архіпелагу Семи Островів, а далі – іще далі, аж до Самотніх островів, а далі – чимраз далі й далі. Нікому він про те не казав, але, здається мені, запала та давня подорож до краю світу йому в саме серце, і саме воно підказує йому, куди плисти.

– Тому про його повернення найближчим часом годі й мріяти, – розсудливо мовила Джил.

– Ох, ваша правда, – зітхнув пугач, – ох, що робити? От якби ж ви постали перед королівські очі одразу, щойно прилетіли, він, гляди, ще й військо вам зібрав би в допомогу!

Джил одразу ж прип’яла язика, сподіваючись лише на те, що і в Юстаса вистачить шляхетності не розпатякувати про те, як і чому все сталося, як сталося. А той уже й рота роззявив, та вчасно схаменувся і лише пробурмотів, звертаючись радше до себе, ніж до когось іншого: «Ось моєї провини в тому аж ніяк немає!» А на повний голос він сказав інше:

– Пусте, як-небудь впораємося й самі! Та до того хотілось би зрозуміти от що: якщо ці збори, які у вас ще звуться «совиним парламентом», і справді є така собі парламентська асамблея, а ніяк не протизаконна змова, то навіщо збирати їх таємно вночі, та ще й серед доволі підозрілих руїн?

– Тьху, тьху, тьху! – пролунало в пітьмі одразу з усіх боків. – А де ж іще нам збиратися всім разом? Та й коли, як не вночі?! Тут усе ясно, як ніч, – заходився пояснювати Сизокрил, – не знаю, як у вас, а в Нарнії – ох, у багатьох! – є така шкідлива звичка: усі справи робити вдень, коли нещадно пече сонце – уф! – саме тоді, коли всі розумні люди, я маю на увазі сови… сплять! Як наслідок, коли настає ніч, вони сліпі та глухі, а дурні вже настільки, що й слова розумного з них не витягнеш. У нас, у нічних птахів, усе навпаки: ми за розумні звички, і саме тому, коли нам треба обмізкувати щось разом, ми і збираємося в найслушнішу для того годину – опівночі.

– Зрозуміло. Перейдімо до наступного питання: перш ніж розпочати пошуки, я маю знати, як саме зник принц.

Розповідати зголосився, здається, найстаріший з усіх пугачів. І от що він розповів.

…Раннім ранком одного ясного дня у місяці травні років із десять тому юний лицар принц Ріліан, син короля Каспіана, зі своєю матусею, в супроводі чималого почту, вирушив на кінну прогулянку кудись до північних земель Нарнії. Серед вершників було чимало високородних ясновельможних панів та панночок, а голову їх прикрашали віночки з зеленого листячка, за поясом були запнуті сопілочки, а от мисливських собак із собою не брали, бо їхали не на лови, а вітати весну.

Сонце вже припікало, коли виїхали вони на широку галявину, через яку просто з лісу вибігав жвавий струмок. Тут вони спішилися та й розпрягли коней, розстелили плащі та й сіли собі перепочити, попоїсти й попити, та й пісні поспівати. На той час королева вже й втомилася і, втомлена, так на тих плащах і задрімала на зеленому моріжку біля прохолодного струмка, а всі інші, аби не тривожити її сон веселощами та піснями, відійшли подалі, на інший бік галявини. Аж раптом, де не взялася, із темного лісу виповзла велика-велика змія і непомітно підповзла до королеви та вжалила сплячу королеву в руку. Почувши скрик, усі кинулися назад, а першим був принц Ріліан. І встиг він побачити ту велику-велику змію, зелену, наче й сама її отрута, що нишком плазувала геть до лісу. І вихопив тоді Ріліан свого меча й кинувся за нею, та ліс був зовсім поруч, і в хащах та змія зникла, як і не було. Тоді кинувся Ріліан до матері, а всі вже клопотали біля неї, та, ледве побачивши її обличчя, зрозумів, що всі ті клопоти даремні й що найкращі у світі лікарі – і ті були б безсиллі перед отрутою. А королева, поки ще була жива, усе намагалася сказати синові щось дуже важливе наостанок. Та губи вже не слухалися її, як він не прислухався, та так нічого й не зрозумів. Ось так вона й померла: від скрику й до смерті не минуло й десяти хвилин.

Після того принесли мертву королеву додому до рідного замку, де невтішний король і Ріліан, і вся-вся Нарнія гірко оплакували її сконання, бо не було в Нарнії леді ані мудрішої, ані витонченішої, ані привітнішої за неї. Та це було й не дивно, бо Каспіан, тоді ще принц, привіз собі наречену аж зі східного краю світу; подейкують, навіть у жилах її текла кров не звичайна, а зоряна.

А як поховали королеву, то дуже Ріліан за нею журився, а потім занадився на вранішній зорі сідлати вірного коня і мчати на північ на пошуки тієї підступної змії, аби вбити її