Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

дитячі, жарти, то частіше їх повторюй, стверджуй без вагання, що твій син міг виправдати надії, які ти плекав у батьківській душі. /24/ Адже забувати про близьких нам людей, разом з тілом ховати й пам’ять про них, гойно їх оплакати, а потім навіть не згадати — то ознака черствої, нелюдяної душі. Так люблять свій виводок птахи, так і звірі — своїх малят: аж до нестями, до шалу; але хай лише втратять їх — тут же й гасне та любов. Таке не личить розумній людині: хай довгою буде пам’ять, туга — короткою.

/25/ Я аж ніяк не можу погодитися з тим, що говорить Метродор[378]: начебто у смуткові є споріднена з ним насолода і що власне в той час її треба ловити. /26/ Я не сумніваюся, що ти стосовно цього подумаєш. Бо хіба є щось ганебніше, ніж у самій журбі ловити насолоду й навіть серед сліз шукати якоїсь приємності? От бачиш, хто нам дорікає надмірною суворістю і неславить наші настанови, називаючи їх жорстокими, — через те, що велимо або не брати до серця болю, або швидше його звідтіля проганяти. Але що, нарешті, неймовірніше, нелюдяніше: не відчувати скорботи при втраті приятеля чи в самій скорботі озиратися за насолодою? /27/ Те, чого вчимо, цілком чесне: коли перше зворушення вихлюпне трохи сліз і, так би мовити, перешумить, то вже не треба віддаватися душею скорботі. А що ти дораджуєш? Скорботу підсолодити приємністю? Так ми втішаємо ласощами дітей; так угамовуємо плач немовляти, підсунувши йому молока. Навіть у ту хвилину, коли на похоронному вогнищі твій син або коли твій приятель випускає з останнім подихом душу, навіть у ту хвилину ти не можеш розлучитися з насолодою — хочеш приємно полоскотати саму скорботу? То що чесніше: коли з душі проганяють смуток чи коли до нього пускають насолоду? Якби-то пускали — вони ловлять, та ще й серед самого смутку! — /28/ «У смуткові, — каже, — є споріднена з ним насолода». — Це нам можна так говорити, а не вам. Адже ви знаєте одне тільки благо — насолоду й одне тільки зло — страждання. Але яка може бути спорідненість між благом і злом? Припустімо, що така спорідненість можлива. Та чи саме тепер пора докопуватись до неї — копирсатись у самому стражданні: чи є там поряд щось миле, солодке? /29/ Бувають засоби, помічні для одних якихось частин тіла, але для інших, оскільки викликають огиду і вражають невідповідністю, вони не можуть мати застосування; що в одному якомусь місці принесло б користь, не зачіпаючи чиєїсь соромливості, те негоже накладати на болячку в іншому місці. Хіба не сором тобі скорботу зціляти насолодою? Таку рану треба гоїти суворішими ліками. Найперше переконуй, що покійник уже не може відчути нічого поганого: якщо відчує — значить, не помер. /30/ Ніщо, кажу, не може вразити того, хто став нічим, а якщо вражає — значить, він живе. То як гадаєш: йому погано тому, що він став нічим, чи, може, тому, що він і досі є кимось? Так ось: він не може страждати ні тому, що його вже немає (що ж бо здатний відчувати той, хто став нічим?), ані тому, що все ще є кимось, — бо уникнув найбільшого, що приходить із смертю, нещастя — небуття. /31/ Хто оплакує померлого в ранньому віці, хто тужить за ним, тому скажімо ще ось таке. Щодо нетривалості віку, надто коли зіставити його з вічністю, то всі ми, юнаки й старці, — рівні. З усього обширу часу нам припадає для життя менше, ніж його можна було б назвати чимось дуже малим, бо щось «дуже мале» — це все-таки якась крихта, а проміжок, у якому живемо, — майже ніщо. А попри те (верх божевілля!) прагнемо розсунути межі того, що є нічим.

/32/ Я написав тобі все це не з думкою, що ти очікуєш від мене надто пізньої розради (знаю, ти сам говорив собі те, що тут прочитаєш), а щоб поганьбити тебе за той, хоч і невеликий відтинок часу, в якому ти відійшов від себе самого, а водночас — аби тебе підбадьорити, щоб надалі ти мужньо ставив чоло фортуні, передбачаючи, що всі її удари не тільки можуть упасти на тебе, а таки неминуче впадуть.

Бувай здоров!

Лист С

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Пишеш, що з великим зацікавленням ти взявся до книжок Фабіана Папірія під заголовком «Про громадянські справи» і що вони не виправдали твоїх сподівань; далі, забувши, що йдеться про філософа, дорікаєш йому недоладним письмом. Припустімо, воно справді так, що він дозволяє словам проливатися, замість того, щоб мітити кожним у ціль. По-перше, є в тому своя принада, є своєрідний чар, властивий мові, подібній до м’якого плину води. Адже, на мою думку, велика різниця в тому, чи мова прорвалася, чи спливла. Але й у тому, про що зараз тобі скажу, різниця теж неабияка. /2/ Фабіан, так мені здається, не проливає слів — вони у нього ллються, настільки його мова розлога, без будь-якого завихрення, хоча й не позбавлена бистроти. Вона відверто визнає і дає всім бачити, що її не опрацьовували, не відточували. Та хай, кажу, буде так, як хочеш, — він же доводив до ладу не слова, а звичаї, писав не для вуха, а для душі. /3/ По-друге, коли б ти слухав його самого, то не мав би змоги приглядатись до окремих частин його мови, настільки б тебе захопила цілість. А що подобається одразу, те, коли візьмеш до рук, уже не справляє такого враження. Але й те щось важить — при першому ж погляді прикувати до себе увагу, дарма що пильніше око знайде, до чого прискіпатися. /4/ Якщо запитаєш мене, то я такої думки: більшим є той, хто одразу здобуває оцінку, ніж той, хто довго її виборює, хоч я знаю також те, що другий менше наражається на небезпеку, що він може снувати сміливіші задуми на прийдешнє.

Філософові не личить надто дбайливо опрацьована мова. Де він виявить свою мужність і стійкість, де зважиться на небезпечний крок, якщо боїться за слова? /5/ Фабіан не був у мові недбалим — був упевненим. Тут ніде не знайдеш бруду: слова добірні, а не перші-ліпші, й не переставлені місцями проти своєї природи, не повикручувані, як то писаки полюбляють робити в наш час, та водночас