Читати книгу - "Небесний Легіон, Наталія Глушко"

—Бідний, голодний, втомлений, недолюблений Ріанель Лорін…— з удаваним жалем в голосі пробурмотів принц.

Ріанель зупинилася, повернулася до Лоріна , показала кулак і єхидно запитала:

—Пам’ятаєш? Повторити?

Лорін театрально виставив руки вперед:

—Ні, дякую, я з першого разу зрозумів. Але ж Нел, ти могла б хоч один раз бути не такою злюкою?

Ріанель підняла брови і глянула на Лоріна.

—Не могла би. Ти  мене бісиш.

Поки ельфи гризлися,  Дерек і Кассія переглянулися між собою і знизали плечима.

—Не звертай уваги. Це їхня природня поведінка.—Звернувся Дерек до Кассії.

Так за перепалками і жартами  четвірка добралася до міста.

Місто Ельдуар, розташоване між річкою Луінар і озером Аерлін, було одним із старовинних ельфійських поселень Грінмоланду. Його вулиці виблискували м'яким світлом чарівних ліхтарів, що світилися завдяки магічному кристалу всередині кожного ліхтаря. Будинки, збудовані з білого каменю та прикрашені витонченими різьбленнями та зеленими, як крони дерев дахами,  здавалися частиною природи — ніби самі дерева й скелі перетворилися на ельфійське житло.

— Оце так місце...— захоплено видихнула Кассія, розглядаючи місто.

— Так, Грінмоланд завжди вмів дивувати красою, — підтвердив Лорін.

Вулицями прогулювалися ельфи, а поміж ними було видно людей — біженців із Ларії, які знайшли прихисток у цьому місці. Однак, коли вершники прогулювалися містом, на них почали звертати увагу. Їхні мандрівні плащі, пил з дороги й аура сили видавали в них воїнів.

— Чому ми привертаємо увагу?— запитала Кассія, помічаючи, як кілька місцевих зупинилися, шепочучись.

— Думаю, наш одяг і той факт, що ми прибули звідкись із неба, не надто сприяють непомітності,—засміявся  Дерек.

— Чого не можна сказати про твій талант бути саркастичним у деяких ситуаціях,—хмикнула Кассія.

— Ну хоч хтось це визнав, — посміхнувся Дерек.

— Гаразд, нам потрібно знайти місце, де можна поїсти й відпочити,—сказав Лорін, озираючись навколо.

— Таверна «Зіераель»,— прочитала Кассія, показуючи на вивіску.

— Ідеально, — погодилась Ріанель.

Вони зайшли в середину й відразу відчули приємний аромат трав'яного чаю, спецій і свіжоспеченого хліба. Таверна була невеликою, затишною, з вигравіруваними дерев'яними колонами й сріблястими фіранками на вікнах. Вона значно, чи навіть кардинально відрізнялася від «Зеленого альбатроса» Тут не було звичного для Кассії деларського смороду, пияків і бидла.

До них підійшов високий ельф із сріблястим волоссям і гордовитим поглядом.

—Вітаю, мандрівники. Ви шукаєте вечерю чи нічліг?

— І те, і те,— відповів Лорін, відчуваючи, як голод починає брати верх.

Ельф кивнув і повів їх до столу біля вікна.

— Чим можемо вас пригостити?

— Щось ситне,—сказав Дерек.

— І не надто екзотичне,—додала Ріанель.

— Ви в ельфійському місті, тут все трохи екзотичне, — засміявся господар.

Врешті їм принесли тушковану дичину з ароматними травами, пироги з грибами, запечений корінь орделії зі спеціями, свіжий хліб і глечики з ягідним вином.

Коли вони почали їсти, Кассія раптом помітила, що Дерек дивиться на неї, спостерігаючи, як вона куштує  вино.

— Щось не так? — запитала вона.

— Просто хочу впевнитися, що тобі дійсно смакує, — відповів він, спершись ліктем на стіл.

— А якщо ні?

— Тоді навчити тебе розбиратися у вині, — підморгнув він.

Кассія підняла брови, а потім зробила ще один ковток.

— Гаразд, воно непогане.

— Бачиш? Уже прогрес,—Дерек посміхнувся.

— Боги, невже вам не набридло фліртувати?—закотила очі Ріанель.

— Ми не фліртуємо, ми культурно дискутуємо про вино,— заперечив Дерек.

— Ага, так я тобі й повірила,—хмикнула Ріанель.

Вечір у "Зіераелі" плив собі спокійною течією, аж поки Лорін не відчув на собі чийсь погляд. Він спершу не надав цьому значення, але з кожною  хвилиною відчуття настирливого спостереження здавалося дедалі виразнішим.

— Хтось на нас витріщається,— тихо сказав він, роблячи вигляд, що спокійно п'є вино.

— Де?— ледь чутно запитала Ріанель.

— Біля каміна, хлопчина в коричневому плащі,— відповів Дерек,  не повертаючи голови.

Кассія теж непомітно глянула в той бік. Там сидів юнак років шістнадцяти, з темним розкуйовдженим волоссям, з під якого виднілися два гострих вуха. Він тримав кухоль, але було очевидно, що він забув про його присутність в його руці, бо не зводив очей із Лоріна.

— А може, він просто вражений твоєю красою? — з удаваною серйозністю припустила Кассія.

— Або твоїм апетитом,—додав Дерек, помітивши, як Лорін узяв ще один шматок пирога.