Читати книгу - "Джерело"

— Що це? — запитала вона в покоївки.

— Це принесли сьогодні вранці, мадам, із проханням передати вам під час сніданку.

Коробка була адресована місіс Пітер Кітінґ. Домінік її розпакувала. Усередині лежало кілька гілочок білого бузку, що цієї пори року було екстравагантнішою розкішшю, ніж орхідеї. Там була й маленька картка, на якій великими літерами, нашкрябаними чиєюсь стрімкою рукою, що наче сміялася їй в обличчя, було написано: «Еллсворт М. Тухі».

— Як люб'язно, — мовив Кітінґ. — А я дивувався, чому він учора не прийшов.

— Будь ласка, Мері, поставте їх у воду, — попросила Домінік, простягаючи коробку покоївці.

Опівдні Домінік зателефонувала до Тухі і запросила його на вечерю.

Вони зустрілися за кілька днів. Кітінґова мати послалася на якісь попередні домовленості й увечері втекла; вона виправдовувала себе тим, що їй потрібен час, щоби призвичаїтися. Тому стіл сервірували на трьох, зі свічками в кришталевих свічниках і блакитними квітами в пухирчастій скляній вазі по центру.

Увійшовши, Тухі вклонився так, ніби його запросили на королівське прийняття.

Домінік мала вигляд світської господині, яка завжди була світською господинею і яку не можна було уявити в будь-якій іншій ролі.

— Як тобі, Еллсворте? — запитував Кітінґ, супроводжуючи слова жестом, що охоплював вітальню, меблі та Домінік.

— Мій любий Пітере, — сказав Тухі, — не говорімо про очевидне.

Домінік повела їх до вітальні. Вона вбралася у вечірні строї — білу атласну блузку чоловічого крою і довгу чорну спідницю, пряму та просту, як блискучі пасма її волосся. Вузький пояс спідниці робив талію такою вузькою, що здавалося, її можна без зусиль охопити двома руками або розламати навпіл. Короткі рукави залишали руки оголеними. Вона наділа простий золотий браслет, надто масивний і важкий для її тендітного зап'ястка. Домінік здавалася елегантною до збочення, скидаючись на мудру, небезпечно зрілу жінку, хоча й мала вигляд юної дівчини.

— Еллсворте, хіба це не чудово? — запитав Кітінґ, дивлячись на Домінік так, як дивляться на солідний банківський рахунок.

— Не менше, ніж я сподівався, — відповів Тухі. — Але й не більше.

За столом переважно говорив Кітінґ. Здавалося, на нього напав приступ балакучості. Він сипав словами безтямно, наче кіт, що нализався валеріани.

— Насправді, Еллсворте, це Домінік надумала запросити тебе. Я її про це не просив. Ти наш перший гість. Як на мене, це чудово. Моя дружина і мій найкращий друг. Раніше мені невідь чому здавалося, що ви недолюблюєте одне одного. Бог знає, чому я так вирішив. Але я такий до біса щасливий — ми втрьох і разом.

— Отже, Пітере, ти не віриш у математику? — сказав Тухі. — З чого ж тут дивуватися? Комбінація певних величин дає певний результат. Сума трьох одиниць — тебе, мене і Домінік — дає неминучий результат.

— Кажуть, що троє — вже юрба, — загиготів Кітінґ. — Але це маячня. Двоє краще, ніж один, а часом троє — краще за двох, залежно від обставин.

— Ця заяложена істина погана тим, — відказав Тухі, — що слово «юрба» помилково вважають образливим словом. А все навпаки, що ти й сам охоче підтвердив. Три, я можу додати, — це головне містичне число. Наприклад, Свята Трійця. Або трикутник, без якого не існувало б кіноіндустрії. Є безліч різноманітних варіантів трикутника, і не обов'язково нещасливих. Як-от ми втрьох — я за гіпотенузу, доволі вдале заміщення, оскільки я заміщаю свого антипода, саме так, Домінік?

Вони закінчували їсти десерт, коли Кітінґа покликали до телефону. Його нетерплячий голос було чути із сусідньої кімнати: він давав вказівки кресляру, який допізна працював над терміновим замовленням і потребував допомоги. Тухі обернувся, глянув на Домінік і всміхнувся. Ця усмішка сказала все, що раніше не дозволяла сказати її поведінка. Жоден м'яз на її обличчі не здригнувся, вона витримала його погляд, але в очах з'явився новий вираз, мовби вона визнавала, що второпала сенс цього погляду замість того, щоб відмовлятися його розуміти. Він волів би побачити замкнений погляд удаваного нерозуміння. Розуміння було значно образливіше.

— Отже, Домінік, ти повернулася в колію?

— Так, Еллсворте.

— І тепер жодних благань про пощаду?

— Вважаєш, вони знадобляться?

— Ні. Я захоплююся тобою, Домінік… Як тобі твоє нове життя? Можу уявити, що Пітер не такий уже й поганий, одначе йому далеко до чоловіка, про якого ми обоє думаємо, і який, можливо, досконалий, хоча ти про це ніколи не дізнаєшся.

На її обличчі не виникло відрази, вона здавалася щиро здивованою.

— Еллсворте, про що ти?

— О, облиш, моя люба, ми ж більше не прикидаємося, так? Ти закохалася в Говарда Рорка, щойно побачила його у вітальні Кікі Голкомб і — я можу бути відвертий? — захотіла з ним переспати, але він навіть не плюнув у твій бік — звідси і вся твоя подальша поведінка.

— Отак ти вважав? — спокійно запитала вона.

— А хіба це не ясно? Зневажена жінка. Так очевидно. Як і те, що Рорк — саме той чоловік, якого ти захотіла б у найпримітивніший спосіб. А він навіть не знає, що ти існуєш.

— Еллсворте, я переоцінила тебе, — відповіла вона, втративши враз до нього інтерес, забувши навіть про потребу бути обачною. Їй стало нудно. Він насупився і спантеличився.

Повернувся Кітінґ. Тухі поплескав його по плечу, прямуючи до свого крісла.

— Пітере, перш ніж розійтися, мусимо потеревенити про перебудову Стоддардівського храму. Я хочу, щоб ти щось утнув.

— Еллсворте!.. — знітився Кітінґ.

Тухі зареготав.

— Пітере, не будь занудою! Просто маленький професійний вульгаризм. Домінік не заперечує. Вона ж колишня журналістка.

— Еллсворте, у чому річ? — поцікавилася Домінік. — Невже ти у відчаї? Вдаєшся до зброї, нікчемнішої за твій звичний стандарт. — Вона підвелася: — Каву питимемо у вітальні?

Гоптон Стоддард додав щедру суму до тієї, що відсудив у Рорка, і храм перебудував для нового призначення гурт архітекторів, обраних Еллсвортом Тухі: Пітер Кітінґ, Ґордон Прескотт, Джон Ерік Снайт і такий собі Ґас Вебб, двадцятичотирирічний молодик, який полюбляв непристойно лаятися, проходячи повз порядних жінок на вулиці, та якому ще не випадало самостійно виконувати архітектурних замовлень. Троє із цих чоловіків мали суспільний та професійний авторитет, Ґас Вебб — жодного, саме тому Тухі його і запросив.

Із усієї четвірки саме Вебб мав найгучніший голос і найбільше самовпевненості. Він казав, що нічого не боїться, і це була чистісінька правда. Всі четверо були членами Ради американських будівельників.

Рада американських будівельників розрослася. Після процесу Стоддарда у клубних кімнатах Гільдії архітекторів Америки точилося чимало запеклих дискусій. Ставлення Гільдії до Еллсворта Тухі спочатку не було сердечним, надто коли він