Читати книгу - "Драматичні твори"

пустю від себе! Одна, та й ту не буду бачить?

Макар (витирає сльози). Та не плач! От іще! Всі раді, а вона плаче! Чого їм від нас відходить? Демид любе хліборобство,— бачила, як працював чотири місяці,— збудуємо їм гарну хату, поруч з Карповою, та й нехай хазяїнують хоч укупі з Карпом, хоч нарізно; а тут же і школа є, можна з пашим учителем помінятися...

Демид. Не журіться, мамо, ми вас пе покинемо.

К а р п о. А з учительством діло уладнаємо. Ну, давайте ж обідать та зап’єм заручини. Явдохо! Внеси, голубко, слив’янки.

Явдоха іде. Мати, Василина і Демид окремою групою балакають тихо.

Мати гладить Василину по голові та цілує їй руки.

А слив’янка, певно, добра, бо п’ять літ ждала цього случаю.

Макар (до Івана). А ти, сину?

Іван. І я вип’ю слив’янки.

Макар. Слив’янка слив’янкою, ,а ти б женився.

Карпо. Поїдем до Кравченка! Там, брат, дівчина Тетяна, як маків цвіт!

Макар. Еге, еге! Кравченки — хазяїни, сину, давні, рід хороший, чесний, багатий, а до того і сусіди. Катай!

Іван (жартівливо). В Китай!

М а к а р. Та ну-бо, не вигадуй! Ти ж показав себе он яким робітником, тепер пора звить гніздо: женися!

Тетяна. Женися, сину! Я Тетяну Кравченкову бачила і знаю. Хороша-прехороша.

І в а н. А ви думаєте, я не бачив? Бачив у церкві і балакав на паперті з нею.

Тетяна. Бачив? Балакав? От і гаразд! А правда ж, гарна?

Іван. Кращої і не треба!

Карпо. Так їдемо сьогодні надвечір, чого зволікатись?

Іван. І справді, нічого зволікатись! Приборканий я був і тільки мріями літав туди, де серцем жив давно! І от тепер я спробував себе на тяжкій праці строкового, здобув робочу дисципліну, набрався певності у своїх силах — і- воскрес: у мене крила одросли, я почуваю сміливість в душі і йду на сцену!

Карпо. В театр?

Макар. От тобі й маєш!

Тетяна (схоплюється). Куди ідеш?

Іван. Служить в театрі, мамо, хочу!

Макар. Тілько що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі — святе діло!

Тетяна (утирає сльози). І цей кида!

Іван (цілує матір). Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!

Карпо. Театр... Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніщ казав, та і я знаю... краще вік жить строковим робітником — принаймні єсть харчі,— ніж бездарою-актьором поневірятись, старцювать!..

Іван. Ах, Карпо! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що уродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувать на сцені свої сили! А може ж, я талант!

Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили у городі актьорів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік-з театра? Ха-ха-ха!

Іван. Хіба то п’єса, хіба то актьори?..

К а р п о. А може ж, і ти кращим не будеш? Скажу твоїми ('ловами: мрії твої — суєта!

Іван. Демид! Заступайся за мене! Карпо! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священий храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужності па них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!

Демид (міцно стискує руку Івана). Я поділяю твою думку, я чую серцем, що ти артист і справді! Карпо! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно,— віддаймо його сцені!

Василина. Таточку, мамо, Карпо! Не силуйте Івана жить в селі! Нехай він робить те, що любить.

Карпо. Та боже поможи йому, і рад помогти.

Тетяна. Може, і справді там його щастя?

Макар. Ну що ж, нехай іде... і Михайло щось про це казав і раяв.

Іван (цілує батька, матір, Карпа). Спасибі, спасибі за поміч! Тепер життя мене до себе манить і усміхається так мило, як Василина усміхнулась зараз Демидові! Ви щасливі — і я щасливий у цей час! Ура!.. (Цілує Василину І Демида.)

Макар. Стривайте! Здається, хтось під’їхав.

Карпо (загляда у вікно). Коляска графа Тюті!.. Що це, чого це?..

Іван (загляда ззаду). А в колясці наш Петро.

Тетяна. Петро! (Біжить з хати.)

Макар (іде за нею). Та пе біжи-бо так, стара, а то ще упадеш. (Вийшов.)

Василина (радісно скаче). Петя, Петя! Слава богу, хоч мама заспокоїться! (Вийшла.)

І в а н. А з ним поруч якась пишна краля — певно, жінка! Хто ж то ще верхи?

Карпо. Старший син графа Тюті.

Іван. Угу! З кавалером замість приданого...

Карпо. Якесь паскудство! А бідна ма*ма, дивись, дивись: мало не звалила Петра!..

Іван (відійшов від вікна). О матері! Якби вас діти так любили, як ви дітей, тоді б не жаль було так упадати біля них!

К а р п о. Ведуть під руки кралю.

І в а н. І знову суєта! А, подла суєта! Ну, ну, побачимо, що за птиця Петрова молодиця!

Карпо. Граф коня пришпорив і подався з двору! Іван. Не удостоїв.

Карпо. Ану його! Скатертю дорога.

Входять Аделаїда, одягнена гарно, модно, ефектно; мати легенько їй держиться за рукав, заглядаючи у вічі; слідом Петро, одягнений в судейську одежу, зверху шинеля наопашки, Василина і батько.

ЯВА IX

Т і ж, Аделаїда, Петро,