Читати книгу - "Острів Смерті"

— А це не малодушність? — несміливо запитав Канае.

— Я б назвала це душевним спустошенням. Сюди треба додати ще почуття сорому. Мені соромно, що я постраждала від водневої бомби. Я не хочу вертатися до Хіросіми, не хочу, щоб у мені пізнавали жертву, хочу жити, як усі. Звичайно, можна було б змішатися з масами, що виступають за мир, забути про той сором, ба навіть навпаки, обернути його собі на користь і сміливо заявити про своє прагнення. Але ж є люди, які соромляться власних ран і зализують їх на самоті. Так це, по-вашому, слабодухість?

Поки Мотоко говорила, цигарка в її руці майже зотліла. Вона запалила ще одну. В мерехтливому полум'ї свічки було видно її бліде обличчя.

— Я не кажу, що боротьба за мир непотрібна, позбавлена сенсу. Та усе це, кінець кінцем, політика, що не може врятувати людини.

— А що ви скажете про релігію?

— Релігію? Я б хотіла врятуватися з її допомогою, якби це було їй під силу.

— Але ж рух за мир — це, зрештою, молитва. Молитва японців, хіба ні?

— Мені здається, що в молитві є щось від самовдоволеності. Звичайно, у хвилину загального нещастя можна молитися за інших. Але вибух водневої бомби — це особливе випробування, стороння людина не збагне його. Із звичними муками воно не має нічого спільного. Воно витворює іншу, відмінну від вашої, свідомість.

— Мотоко-сан, я можу молитися за вас,— тихо втрутилася Аяко.

— Дякую. Але звільніть мене від співчуття як до жертви водневої бомби.

Мотоко нервово роздушила цигарку. „Тільки сльози могли б розтопити її закам'яніле серце,— подумав Канае.— Та, на жаль, її власні сльози висохли, а чужих вона не підпускає до себе. Завдана Мотоко рана зробила її неймовірно гордою й замкнутою в своїй самотності. Вияву солідарності вона не прийме. Мабуть, місяць у Хіросімі вона провела в повному відчуженні, соромлячись себе й земляків, разом з якими зазнала стільки горя”.

— Здається, я знову наговорила зайвого. Я так не люблю полум'я свічок, бо після того вночі світилися тільки вони.

Було зрозуміло, що має на увазі Мотоко. Догоряв мерехтливий вогник, незграбною купкою прилип до попільнички віск.

— Принесу ще одну свічку,— раптом сказала Аяко і встала.

— А може мені піти? Час уже струм подати,— озвався Канае, але дівчина випередила його й вийшла з кімнати.

— Ая-тян утекла, щоб не розплакатися. Вона така тонкосльоза,— докірливо проказала Мотоко, але в її голосі все-таки вчувалося тепло.

— Свічка от-от погасне. А дощ начебто вже перестав.

— Стало так прохолодно, що я аж змерзла.

— Зачинити вікно?

Канае підійшов до підвіконня й виглянув надвір — у темряві не було видно жодного вогника.

— То що ви робили цілий місяць? — спитав він, зачинивши вікно.

— Була в лікарні,— просто відповіла вона.

— Вам погіршало? — занепокоївся Канае.

— Нічого страшного. Лягла на обстеження в знайому лікарню. Тільки щоб це лишилося між нами. Бо інакше Ая-тян зайвий раз хвилюватиметься.

Полум'я свічки кілька разів блимнуло і згасло. Кімната відразу потонула в пітьмі. Застигши спиною до вікна, Канае вдивлявся в Мотоко, та незабаром її образ розтанув перед його очима.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я вірила в час. З дурного розуму вірила, що він плине разом зі мною. Я помилково вважала, що її час плине паралельно з моїм, коли, вийшовши з дому Нісімото-сан, вигукнула: „Їдемо!” — а Ая-тян, усміхаючись, повторила: „Їдемо!”. Бо навіть якщо час Ая-тян протікав рівномірно, коли експрес мчав на захід цілий день і цілу ніч, коли я знайомила її з цим містом, порізаним багатьма річками і коли ми надвечір зупинилися в першому-ліпшому готелі, то про мій час цього не можна сказати. Мій час був зовсім інший. Це була застигла маса, що замкнула мене в своїх холодних, шерехатих стінах, крізь які моїм очам відкривалися дивовижні мінливі образи. „Нарешті прибули? Мені ноги відібрало”,— проказала Ая-тян, сидячи у плетеному кріслі на веранді, а я, зіпершись на столик посередині вітальні, стежила, як вона розтирає свої стрункі ноги. Її запитання „Нарешті прибули?” було для мене пустим звуком, наче іншомовна фраза. Бо коли час тече, все має початок і кінець, а от для мене не існувало ні від'їзду, ні прибуття. Бо відколи в о н о почалося і заволоділо мною, я не вибувала з в і д с и.

„Ми прибули й нікуди вже не підемо”,— відповіла я лагідно, але Ая-тян не збагнула змісту цих слів. Виблискуючи по-дитячому зацікавленими очима, вона допитувалася: „А чого ж ми обходили все місто? Чого шукали? Може, цього готелю?” — „Ні, ми нічого не шукали. Пробач, що я водила тебе з собою. Просто мені хотілося зробити прогулянку, роздивитися, чи це пишне місто не обдурює мене, та й у цей готель ми забрели чисто випадково”,— відповіла я. Поглядаючи на мене з недовірою, Ая-тян, однак, сказала: „Он воно що”,— і, повернувшись обличчям до засклених дверей, додала: „Начебто видно море”. Я теж перейшла на веранду й сіла в плетене крісло за столом навпроти Ая-тян. Ми дивилися в бік моря, захованого в нічній пітьмі, без жодного рибальського вогника. Перед нашими очима простягався нерухомий простір. Море було зовсім близько, воно давало про себе знати шумом хвиль. Якщо вибір цього готелю диктувався якоюсь причиною, то нею могло бути саме його сусідство з морською стихією. Ми слухали мовчки, як перекочуються хвилі, а мені не виходило з голови запитання Ая-тян. Якщо людина зважилася на рішучий крок і повернулася до рідного міста, то вона, напевне, захоче ще раз оглянути знайомі вулиці, зустрітися з людьми й вибрати собі місце останнього спочинку. Мабуть, так думала про мене Ая-тян. Та насправді я не мала що оглядати, не мала з ким зустрічатися. Бо знайоме місто розтануло в череві велетенського змія, а рідні мені люди опинилися по той бік ночі. Як невидиме море промовляє плюскотом хвиль, так і відлуння їхніх голосів у моєму серці служить доказом колишнього їхнього існування. Відколи мене оточили з