Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Якщо не хочете шпигувати за королем Наваррським, не робіть цього,— веде він далі.— Через таку дрібницю не варто розлучати два люблячих серця, які прагнуть бути разом.

Ця поступка, яка зробила би мене щасливою не далі як позавчора, уже не задовольняє мене. Як дивно. Нічого, крім роздратування, я не відчуваю.

— Дозволю собі зауважити: це здається «дрібницею» зараз,— кажу я.— Віднині немає потреби шпигувати за королем Наваррським. Ви, мої брати та її величність потурбувалися, аби він був самотнім в’язнем, позбавленим друзів. Із ким він може змовитися, якщо всі його піддані мертві, а деякі з них навіть розірвані на шматки? Ви претендуєте на великодушність, але даремно. Ви не пропонуєте нічого цінного.

— Я пропоную вам моє кохання,— спокійно каже він.— Мені здавалося, ви його цінували так само, як і я цінував ваше.

Звісно, він має рацію. Я цінувала його кохання. Я жила заради нього. Навіть цієї миті, коли я збентежена, сердита, ображена й нажахана моїм майбутнім і майбутнім Франції, мені важко уявити подальше життя без наших взаємних почуттів. Наше кохання, що тривало так довго й подолало стільки випробувань, стало найважливішою частиною мого єства. Я заплющую очі, прагнучи краще зосередитися на моїх думках.

Голос Генріха знову порушує тишу.

— Це означає, що між нами все скінчено? Нас розлучає перемога Церкви, яку ви любите не менше за мене, і чоловік, якого ви не кохаєте?

Розплющивши очі й побачивши Генріха, я розумію, що, попри його жахливі гріхи — смертні гріхи, поза сумнівом,— я не готова відкинути можливість, що колись ми знову будемо разом. Він може покаятися. Бог може пробачити його. Чому б не пробачити й мені? Однак у моєму серці поки що немає прощення.

— Генріху, я пропоную мир,— кажу я.

Його погляд стає ніжним, коли я промовляю його християнське ім’я. Я торкаюсь його руки. Почуття дивне, але в ньому немає нічого неприємного.

— Можливо, одного дня між нами все владнається, але нинішні події важливіші за наші особисті переживання. Це історична мить. Ви з моїми братами впевнені, що творите історію. Я не маю таких грандіозних намірів. Проте я знаю, що всі ми змінимось після того, що сталося. Я кохала вас, тож прошу замислитись над моїми словами. Я не можу передбачити, якою людиною будете ви і якою людиною буду я, коли ці лихі дні закінчаться. Сподіваюсь, я буду жінкою, яку ви можете кохати. Сподіваюсь, ви будете чоловіком, якого я зможу щиро обійняти.

— А між тим? — питає він.

— Між тим робіть ваші справи та дійте за покликом серця. Бог вам у поміч.

— Бог і поцілунок?

Я вагаюсь. Якась частина мене хоче нахилитися й торкнутися таких знайомих на смак губ. Може, поцілунок знищить усі жахіття, що стояли між нами. Потім я згадую, де ми. Ці кімнати забиті речами мого кузена. Король Наваррський довіряє мені. Якщо не йдеться про довіру до дружини, він довіряє мені як другу. Сумніваюсь, що його довіра протрималась би довго, якби він побачив, як я цілую його запеклого ворога. Звичайно, його тут немає і він ніколи не дізнається, але достатньо уявити його почуття, аби вважати поцілунок неприпустимим.

— Бог і мої найкращі побажання,— відповідаю я.

Промовивши ці слова, я квапливо проходжу повз нього. Я не хочу бачити розчарування Генріха або визнавати моє власне розчарування.

инув тиждень після тієї страшної ночі, яку називають Варфоломіївською. Сьогодні королівська Рада помилувала мого кузена. Коли вони оголошують рішення, я стою біля нього. Останнім часом я не розлучаюсь із ним. Ані дитячі спогади, ані наш шлюб не сприяли нашому зближенню. Але різанина поєднала нас по-справжньому. Коли ми виходимо з кабінету для нарад, король Наваррський повертається до мене.

— Пані, я завдячую вам життям двічі.

— Це не той випадок, пане. Ви переоцінюєте мій вплив на королівську Раду. Я ніяк не впливаю на неї. Я обіцяла супроводжувати вас, і я це зробила. Але ви самі захистили себе вашим красномовним виступом.

— Мої слова не мали б жодного значення, якби я не був вашим чоловіком. Саме цей титул урятував мене, а не «король Наваррський» чи «перший принц крові».

— Дурниці. Принца де Конде теж помилували. Запевняю вас, жага вбивства вичерпала себе, принаймні в Парижі,— насправді я не така впевнена, як намагаюсь переконати його; нам обом відомо, що різанина, яка розпочалася тут, поширилася далі — на Мо, Труа, ла Шаріте й багато інших міст.

— Можливо,— каже мій кузен.— Дехто з присутніх кидав на мене відверто вбивчі погляди. Ви помітили вираз на обличчі Анжу? І він був не єдиним герцогом, розчарованим рішенням королівських радників.

Звісно, він має на увазі Гіза. Генріху бракувало його звичного самовладання. Побачивши, що я зайшла разом із моїм кузеном, він мав такий вигляд, наче йому заподіяли особисту образу. Коли оголосили про помилування, його розчарування було очевидним для всіх.

Ми прямуємо до моїх апартаментів — нашого святилища і в’язниці, де ми перебуваємо вдень і вночі. Я боюсь відпускати мого кузена до його апартаментів, і ніхто з нас не бажає брати участь у світських заходах. Нам наказали відвідати деякі з них, і це було найжахливіше. Два дні тому нас змусили приєднатися до процесії, яка вирушила до Монфокону, де було виставлено останки Коліньї. Моєму кузену довелося дивитися на закатоване тіло. Так само, як і сімнадцятирічному сину адмірала.