Читати книгу - "Жінка в пісках"

дверима — здається, наче там і досі розводять шовкопрядів... щоправда, у просторих дворах замість тутових дерев — малолітражні автомобілі... Яскраво сяє,— зрештою, як усюди,— крамниця електротоварів. Сама крамниця тільки зовні схожа на перехняблену бондарню, проте вона ще процвітає... Рідкі вуличні ліхтарі тільки підкреслюють жалюгідну долю старої частини міста... Хоча між деревами на гребені західного пагорба ще пливе світло надвечір’я, тут, у долині, скоро споночіє... Я поволі веду автомашину давно не лагодженою, вибоїстою дорогою, не спускаючи з очей глибокого рову з правого боку...

Неподалік од муніципалітету стара крислата криптомерія затулила своїм віттям мало не третину дороги — здається, тут вхід до сінтоїстського храму. Чималий майданчик, на ньому кілька автомашин. А чи є серед них одна блакитного або сіро-блакитного кольору?.. З шести — чотири блакитні, отже, немає надії натрапити на якісь сліди. У вікнах муніципалітету, за винятком частини другого поверху, ще світиться: очевидно, службовці затрималися після роботи, щоб підготувати матеріали для звіту. Розвертаюсь і поволі їду назад тією ж вулицею.

Я погано уявляю собі діяльність паливної бази. Та ясно одне: в міру того як житлове будівництво виходить за межі старого міста, завдяки пропану вуглярі розширюють свою торгівлю і з ростом населення їхнє діло щораз більше процвітає... І все ж, як плазуни, що виросли до велетенських розмірів, врешті змушені були поступитися місцем ссавцям, так само коли-небудь газ виживе з будинків свого супротивника. Скільки іронії криється в такій торгівлі: вона народжується і вмирає від того, що місто росте без упину... Яка трагічна її доля, коли в хвилину найбуйнішого розквіту їй виголошують смертний вирок!.. Який непевний спосіб заробляти гроші — це те ж саме, що зробити з шибениці стіл і втішатися на ньому делікатесами, дарами гір і морів!.. Навпевне тут не обходиться і без страждань.

Та хоч би які були ті муки, наперед видно, хто візьме гору. Хіба можна врятуватися від такого супротивника, як газ? Яка надія на те, що вдасться зманеврувати? В такому зіткненні сили надто нерівні. Хоч би якою була його мета, коли того ранку він збирався послати Тасіро-куна з дорученням, нема підстав підозрювати, що саме у зв’язку з цим виникли обставини, які змусили його до втечі. Здається, мав рацію заступник директора, який наполягав на тому, що зникнення Немуро-сана не має нічого спільного із злочином. Та й, мабуть, запевнення Тасіро-куна, що він даремно марнував час на поїздку до містечка F., теж правильне. Бо якщо запитати, чим може зарадити оптова фірма «Дайнен» загнаним на слизьке дрібним замовникам, то відповідь буде така: вона спокійно, милосердно помагає їм померти і приймає замовлення на надгробок.

Я зупиняю автомашину перед паливною базою М.-сана.

В ній нічого не змінилося, тільки засвітилися під навісом ліхтарі. Як і раніше, двоє робітників перекочують балони у склад. Один з них, парубок років двадцяти, високий і змарнілий, справляє враження людини, хворої на шлунок. Другий — років тридцяти, обвітрений, з грубою шиєю, обмотаною рушником, і міцною статурою. Працюють вони начебто поволі, знехотя, але балонів прибрали чимало.

— Начальства ще нема?

— Начальства? — Не відриваючи рук від балона, молодий глянув на мене підозріливо — з таким виглядом, ніби почув незнайоме слово. Балон скидався на бомбу і кольором, і формою, білий торговий знак на ньому був схожий на листок дерева.

Видно, юнакові не сподобалося, що я сказав «начальство». Адже їхній хазяїн, колись звичайнісінький торговець вугіллям, тепер став членом муніципалітету, тож, мабуть, годиться величати його шановним паном. Та, здається, я дарма надавав цьому такого великого значення, бо, кивнувши підборіддям на будинок по той бік вулиці, робітник відповів:

— Рідко заходить сюди, у склад... та й дома, напевне, ще нема — не видно автомашини...

— Власне, я з фірми «Дайнен»...

Ні, я не збрехав. Звісно, я приїхав з нашого агентства, але перед тим побував у фірмі «Дайнен». Якби мене потім навіть допитували, але не дуже доскіпливо, то мої відповіді здавалися б задовільними.

Робітник поклав балон на землю і, випроставшись, переглянувся зі своїм старшим напарником, який щойно вийшов зі складу. Здавалося, що хлопців мої слова зацікавили, але не дуже, бо, видно, назву «Дайнен» добре знали... А втім, і після його зникнення крамниця палива М.-сана, як і раніше, була торговим партнером фірми «Дайнен», їхні ділові стосунки не припинялися ні на один день, тож нема надії натрапити тут на його сліди.

Та оскільки я цього сподівався, то не занепадав духом. Мені було важко дістати потрібні відомості, а тому я хотів якомога довше ними насолоджуватися. Мене хотіли ошукати, намагалися звести на манівці і навмисне чинили перешкоди — такого відтінку хотів я надати своєму черговому повідомленню. Тому-то ця поїздка, яка забрала в мене дві з половиною години, перетворилась у справжній спектакль — однаково що закидати вудку у плавальний басейн.

Крім того, щоразу, як одна за одною гинули мої надії, ворушіння криваво-червоної личинки якогось величезного метелика ставало дедалі нестерпнішим, сповіщаючи про наближення хвилини, коли метелик проб’є кокон і вилетить. Як тільки він вирветься на волю, то полетить, не блукаючи, прямісінько в те жовте вікно... проникнувши крізь шибку і штору, вгризеться іклами в чоловіка, тінь якого видніє у вікні,— звичайно ж, це схожа на чорну стіну спина самозваного брата,— цілячись у його серце. Стривай, у метелика немає іклів! А коли так, то нехай зайде по дорозі до дантиста і вставить їх собі... так, треба якомога швидше піти до зубно-но лікаря. Кінчиком язика я намацую дірку від вирваного кутнього зуба і відчуваю металевий присмак крові.

— «Дайнен» — це що, головна фірма?

Шморгнувши носом, молодший робітник висунув з дірявої рукавиці палець і висякався. Прочищений ніс, мабуть, допоміг йому зрозуміти, в чому річ. На мій ствердний кивок він додає:

— Дивина, та й годі! Казав,