Читати книгу - "Очікування шторму"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І ось сьогодні вранці Оленка вільна, дівчата гукають:
— Старший шкарбун у місто їде. Оленка — до завгоспа:
— Федотовичу, я з тобою. Федотович зморщується, мов од диму:
— Я в кабіні тіснитися не буду. В мене ревматизма.
— А в кузов? Можна, я в кузові?
— Там цистерни, гасом пропахлі.
— Нічого. Я як-небудь, — умовляє Оленка.
— А що тебе в місто несе?
— Завивку зробити.
— «Завивку», — передражнив Федотович. — Потрібна вона тобі. Просмердиш гасом — у перукарню не пустять.
— Прорвуся!
Цистерн у кузові чотири. Залізні, чорні, завбільшки з Оленку. Вони тісняться до кабіни, коли дорога йде під нахил. І подаються до заднього борту, коли дорога пнеться вгору. Нелегко з ними Оленці.
Оленка дивиться на небо. Їй дуже хочеться зробити перманент і побачити того капітана, серйозного й доброго, що приїжджав у госпіталь з'ясовувати про Погожеву. Цікаво: знайшли її чи ні? Та ще цікавіше: чи одружений капітан? Якщо одружений, то краще його й не зустрічати. Надії, дурні, як кури, в голову лізуть. А раптом капітан парубок? Очі в нього правильні й обличчя також. І вона подобається йому. Хіба забудеш його поцілунок? Не в щоку або чоло, а у вуста. Так цілують, коли кохають. А може, ні?
Машина в'їхала в місто. Оленка постукала по кабіні:
— Зупиніть!
Федотович відчинив дверцята.
— Я злізу тут, — сказала Оленка.
— Давай.
Машина зупинилась. Оленка зістрибнула на обочину.
— Де мені вас шукати?
— Біля нафтоперегінного заводу, — відповів завгосп.
— Не їдьте без мене, — попросила Оленка.
— А ти швидше тутечки… Не пізніше години до прохідної приходь.
— Гаразд, — сказала Оленка.
Вона швидко розшукала перукарню. Це був низький по білений будинок, що стояв серед руїн, в одній половині якого розташувалося швейне ательє воєнфлотторгу, в другій — перукарня. В чоловічому залі була черга. Жіночий — пощастило — порожній. Опасиста вірменка в білому халаті сиділа перед дзеркалом і їла варену картоплю.
— Здрастуйте, — сказала Оленка. — Я хочу зробити завивку!
— Фіксаж є?
— Який фіксаж?
— Простий… Без фіксажу не можна.
— Як же бути? — засмутилася Оленка. — Я спеціально приїхала з госпіталю.
— Поранена?
— Санітарка.
— А роботи багато? — поцікавилася вірменка.
— Вистачає.
— У нас, навпаки, клієнтів нема. Хіба до краси тепер жінці?
— Погано, — погодилась Оленка. — До побачення. Я піду.
— Навіщо? Не поспішай… Розкажи щось…
— Фіксажу нема…
— Стривай. Куди поспішаєш? Фіксаж пошукаємо.
Чи вдалий вийшов парманент, гадати важко. Років він Оленці додав, але кращою її не зробив. І з перманентом, і без нього вона все одно була гарненька.
Годин через півтори Оленка вийшла з перукарні. Місто вона знала погано. Тому запитала в першої-ліпшої жінки, як пройти до нафтоперегінного заводу. Виявилося, що завод не близько — біля підніжжя гори, вершина якої темніла в далекій голубизні. Транспорт у місті ходив нерегулярно, з перебоями, та Оленка дочекалась автобуса. Приземкуватий, з одними лише дверима біля кабіни водія, автобус був переповнений. Оленка стояла між мішками й корзиною, сплетеною з лози. Й інші люди стояли в проході. Налягали одне на одного, коли автобус гальмував або розвертався.
Виявилося, що до заводу автобус не йде. Він зупиняється біля мосту й робить там коло.
Річка під міст текла з самих гір. Швидка, неглибока. Вона пінилась і вирувала навкруг каміння. Каміння було дуже добре видно з мосту: велике, загорнуте в зелено-жовтий мох.
Міст заслонявся шлагбаумом. І солдати з автоматами на грудях стояли біля маленького будиночка, який, очевидно, служив караульним приміщенням.
Документи медичної сестри сподобалися солдатам. Вони посміхалися до Оленки, жартували. Один сказав щиро:
— Залишайся служити з нами. Не образимо.
— У вас є свої, — відповіла Оленка.
— Нащо таке кажеш? Нащо ображаєш? — солдат чорнявенький, з вусиками. Грузин, певно.
— Не сердьтеся, хлопці! — Оленка помахала їм рукою.
Вона звернула з шосе на дорогу, вимощену великим камінням.
Величезні нафтосховища, закамуфльовані зеленими й коричневими плямами, височіли обабіч дороги. Навколо сховищ була огорожа з колючого дроту й ходили вартові. Один, зовсім іще хлопчина, не стримався, гукнув:
— Привіт, землячко!
— Бувай здоровий, земляче, — відповіла Оленка.
— Може, зустрінемося?
— Після війни! Коли в тебе борода рости почне.
Далі були будинки барачного типу. А перед заводом — площа. Через неї залізнична колія, що виходила на сорту вальну станцію.
На площі — крамниця, швейна майстерня, громадський туалет. Час — полудень. І схоже, що на заводі перерва. Біля прохідної людно. Біля крамниці черга.
У центрі площі — стоянка для машин. Їх там майже дюжина. Брудні, й камуфлювати їх не треба. Вода в калюжі хлюпає, ходить хвилею, коли машина виїжджає на стоянку. Солдати-водії зморщуються і навіть чортихаються: виходити з машини доводиться в калюжу, жовту, густу.
Машини з госпіталю серед решти нема. «Невже старий шкарбун поїхав, не дочекавшись?» — подумала Оленка.
Черговий по бюро перепусток відповів:
— Так. Із Перевального була машина. Півгодини тому поїхала.
«От негідник Федотович!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.