Читати книгу - "Над Тисою"

— Здрастуйте, серденько, здрастуйте, красуне! — співучо, як звичайно, коли хотіла влізти кому-небудь в душу, промовила вона, простягаючи Терезії руки, внизані браслетами. — Несподіваний гість, зате бажаний. Дай я тебе поцілую. — Вона стиснула пахучими долонями голову дівчини, увінчану подвійним рядом туго заплетених світлих кіс, торкнулася напомадженими губами до її смаглявого лоба. — Поздоровляю з щасливим одруженням!

Терезія замахала руками:

— З яким одруженням, Марто Стефаиівно? Що ви!

— Тобто як — «з яким»? Хіба ти не вийшла заміж?

— Ні. Кому я потрібна така… рудоволоса та чорношкіра!

— Ну, не прибіднюйся, красуне! Другої такої немає від Явора до Ужгорода. Недаремно до тебе за тисячі кілометрів прилетів гвардійський орел. Як його! Здається, Іван Бєлограй? Чула, чула!.. — Марта Стефанівна закурила і, не зводячи з Терезії очей, ніби милуючись нею, спитала: — Чого ж він не жениться? Так прагнув, так летів до своєї голубки, а тепер… не поспішає.

— Марто Стефанівно, та що ви кажете? Іван Бєлограй зовсім не до мене приїжджав, а так… подивитися на закарпатців. Воював він на нашій землі, поранений, першим орденом тут нагороджений.

Марта Стефанівна була щиро розчарована:

— Виходить, вигадали люди ваше кохання? Жаль! Скажу по совісті, Терезіє, тобі пора заміж. Та ще як пора! Ще з рік у дівках походиш — і не дочекаєшся чоловіка. Не лови гав, дівчино! Хапай бика за роги. Я б на твоєму місці цього самого гвардійця зразу оженила б на собі.

Терезія засміялася:

— Та як же його ожениш, коли він злякався мене, як чорт ладану? Марто Стефанівно, невже я така страшна?

— Мабуть, плаття на тобі було просте, не моєї роботи, от і злякався. Нічого, ми швиденько влаштуємо цю справу. У мене для тебе таке фасонне платтячко приготовлене, що проти тебе не встоїть жоден орденоносний гвардієць.

Терезія зітхнула, і на її насмішкувато-веселому обличчі з'явився сумний вираз:

— Пізно вже, Марто Стефанівно.

— Чому? Скільки тобі років? Мені ось незабаром п'ятдесят стукне, і то не вважаю, що пізно, не втрачаю надії на доброго чоловіка.

— Та я не про роки. Не з'являється більше мій гвардієць. Прийшов, подивився, поговорив — і як у воду канув.

— Зник? Не має він на це ніякого права. Знайдемо! Де він працює?

— Слюсарем у депо працював. Кажуть, звільнився, поїхав.

— Зовсім?

Терезія кивнула і опустила голову.

Марта Стефанівна в душі раділа, що так вдало, не викликавши ніякої підозри, виконала завдання свого владики. «Любомир похвалить мою спритність», само-вдоволено подумала вона, але на її щедро вкритому косметикою обличчі радість не відбилася. Навпаки, воно було серйозним, материнськи-співчутливим.

— Не журись, Терезіє, — втішала вона дівчину. — Поїхав — туди йому й дорога. Інший знайдеться. Така дівчина, як ти, не залишиться без чоловіка… Ну, будемо вибирати фасон. Ось, будь ласка! — Марта Стефанівна поклала перед Терезією журнал мод, а сама вийшла з сусідню кімнату. Вимкнувши магнітофон, вона повернулася до замовниці. — Ну, вибрала? Терезія похитала головою:

— Ні. Засмутили ви мене, не до фасону тепер. Іншим разом зайду. До побачення.

Вона встала і, приклавши до очей хусточку, вискочила з кімнати, перебігла подвір'я і зникла за хвірткою.

Марта Стефанівна наділа фартух і пішла на кухню допомагати своїй Марії. Її розпирало від самовдоволення. «Яка ж я спритна! — милувалася вона собою. — Обвела дівку круг пальця, всі секрети її душі витягла». Марті Стефанівні починала подобатись її таємна робота, робота на Любомира.

— Чого це вона, як очманіла, побігла на вулицю? — спитала Марія.

— А хто ж її знає… Пироги горять, Маріє! — закричала хазяйка і побігла до плити.

Терезію, її обмануті надії, її гвардійця, завдання Любомира, магнітофон, гордість собою — відразу все витіснила тривога матері, яка бажає догодити синові, як слід відзначити його перший робочий день.

А Терезія тільки й думала про свою розмову з кравчихою. Швидко пройшовши Залізничну, вона потрапила на проспект Леніна. Минувши його, обережно озирнулася і звернула на Київську. Через п'ять хвилин вона сиділа перед Зубавіним, розповідаючи йому про свою розмову з Мартою Стефанівною.

Що ж насправді привело Терезію Симак до матері Андрія Лисака? Звичайно, не новий фасон плаття. Вона пішла до знайомої кравчихи на прохання Зубавіна. Чим же було викликане це прохання?

Викликавши до себе дівчину, Зубавін розказав їй, ким насправді виявився її заочний друг Іван Бєлограй, і порадив, як їй поводитися зараз. Нехай прикинеться, що вона нічого не знає про викриття Бєлограя. Нехай найпильніше спостерігає, хто виявить заінтересованість її відносинами з Бєлограєм. Цей інтерес може бути старанно замаскований простою цікавістю, співчуттям або дружньою насмішкою. Взагалі, не можна передбачити, хто, коли «і як буде атакувати Терезію. Ясно одне: атаки слід сподіватися, до неї треба бути готовою.

І Терезія готувалася, чекала. Подруги по бригаді, лукаво поглядаючи на Терезію, весь час питали: «Куди ж подівся пропилений і просолений наскрізь піхотинець? Чому не з'являється на Соняшній горі?» На насмішку вона відповідала насмішкою: «А що йому тут робити? На вас дивитися? Подумаєш — пави розмальовані! Знаєте, що сказав про вас цей самий піхотинець? «Поки ти, Терезіє, працюєш з такими нікудишніми дівчатами, не чекай мене на Соняшній горі, і на очі твої не покажусь».

Мати, до якої дійшли чутки про приїзд Івана Бєлограя, про те, що він появився тут,