Читати книгу - "Над Тисою"

на березі Тиси, тільки заради Терезії, спробувала узнати від дочки, правда це чи неправда. Якщо правда, то чому Терезія мовчить, чому приховує свої наміри від матері? Ніколи не брехала в своєму житті Терезія, але цього разу довелося обманювати навіть матір. Так, Іван Бєлограй приїздив до Явора. Що ж тут такого? Приїхав і поїхав. От і все. І нема тут про що більше розмовляти. Щождо чуток — люди говорять, бо язики мають. Порозмовляють та й перестануть. Мати заспокоїлась і не надокучала більше Терезії згадками про Івана Бєлограя. Швидко про нього забули і в колгоспі «Зоря над Тисою». Не забула тільки сама Терезія. Не забувала і чекала атаки. І дочекалася. Одного разу серед білого дня біля виноградників, на польовій дорозі, через гору Соняшну, появилася ватага явірських циганок. Ішли вони, як неважко було здогадатися, на здобич: ворожити колгоспникам, пророкувати долю дівчатам, випрошувати у м'якосердих шматок сальця, ковшик борошенця або, на гірший випадок, кукурудзи. Хіба могли циганки пройти повз молодих веселих виноградарок, не поворожити їм! Та й самі виноградарки, правду кажучи, були не від того, щоб послухати їх теревені. Відома річ, брешуть циганки, а все-таки цікаво, що вони скажуть. При такому обопільному інтересі не треба було багато часу для того, щоб циганки і виноградарки домовились. Хвилин через п'ять маленьку загорілу непокірну руку Ганни чіпко тримала зморшкувата, з хижо зігнутим носом, беззуба відьма і, шепеляючи, провіщала їй долю. Насмішкуватій Василині ворожила дзвінкоголоса, великоока, з немовлям на руках циганка. Довірливій, злякано притихлій Вірі щось таємниче і похмуро нашіптувала міцна, з владним обличчям старуха. Скромною Мариною впевнено заволоділа циганка з люлькою в зубах. На долю Терезії припала також примітна ворожбитка. Колись, замолоду, вона, напевно, була королевою Циганської слобідки. Висока, ставна, із строкатою хусткою на дужих плечах. Очі суворі, розумні, вони багато бачили і вже нічому не дивуються. На топких губах застигла холодна посмішка. Голос стомлений, хрипкуватий, звиклий наказувати і повчати. Це була спільниця Любомира Крижа — «Кармен». Відтягнувши Терезію убік, в затінок від черешень, що росли обабіч дороги, вона взяла руку дівчини, витерла хусткою її долоню, діловито запитала:

— Тобі на картах поворожити, правда? Ціна однакова.

Терезія озирнулася на своїх подруг, засміялася:

— Ворожи, як хочеш, все одно нічому не повірю.

— Повіриш правді, красуне, повіриш! Ти весела і горда тільки про людське око. Наодинці з собою ти не набиваєш собі ціни. В душі ти гірко день і ніч плачеш, сльозами обмиваєш свою прокляту долю. Чим же ти незадоволена? Хто образив тебе? Був у тебе, красуне, жених. Усім женихам жених. Чорнобривий. Кучерявий. З божественною зіркою на чолі…

Терезія перестала сміятися. Уважно і серйозно, затамувавши подих, слухала циганку. «Кармен» звела на виноградарку свої розумні очі, презирливо усміхнулася:

— Що, повірила?.. Ну, то слухай далі. Був у тебе жених… Щастя по губах текло, а в рот не попало. Зник коханий, омріяний. Немов крізь землю провалився. Не дочекатися тобі його, красуне. Сто років чекай — не дочекаєшся. Чорнобривий твій у казенному домі, казенний хліб їсть і казенну воду п'є…

«Кармен» знову підвела очі на Терезію, щоб перевірити, яке враження справили її слова на дівчину. Для циганки це було дуже важливо: якщо обличчя Терезії змінилося, значить, наворожила їй правду, значить, Терезія знає, що її жених Іван Бєлограй арештований, значить, сама винувата в цьому.

Насторожена Терезія зрозуміла значення погляду циганки і відповіла на нього веселим, щирим сміхом:

— Що ти верзеш, вигаднице! Про якого жениха ти говориш? Який казенний дім?.. Досить!

Циганка ще бурмотіла щось, але Терезія удавала, що вже не слухає її.

Так їй вдалося перехитрити хитру «Кармен».

Ввечері Терезія сіла на велосипед, помчала в Явір, до Зубавіна. Саме тоді, вислухавши Терезію, він і попросив її негайно піти до кравчихи, перевірити, чи не зацікавиться і Марта Стефанівна її «женихом» Іваном Бєлограєм.

Так, зацікавилась. Дуже обережно вона це зробила, але все-таки видала себе.

Так у справі № 183/13 з'явився ще один важливий документ.

Глава двадцять перша

Ввечері, о дев'ятій годині, Сокач спустив поїзд на Дубню, розташовану на найвищій точці північного схилу Карпат, на колишньому державному рубежі Польщі і Чехословаччини.

Щойно поїзд зупинився, як біля паровоза безшумно виросла постать Василя Гойди. Він махнув рукою в бік яскраво освітленого вокзалу і тихо, майже пошепки, сказав Олексі:

— Іду пити чай. Загляну до тебе пізніше. Чекай.

— Добре.

Здавши «Галочку» під опіку чергового по оборотному депо, Олекса в супроводі помічника, кочегара і практиканта пішов на відпочинок.

… Усі паровозники розійшлися по темних кімнатах будинку відпочинку, заснули, і лише в найглухішому кутку, на кухні, горіло світло. Олекса Сокач і Василь. Гойда сиділи за столом пліч-о-пліч, а перед ними лежала невеличка, в темно-червоній обкладинці книжечка, яка належала Андрієві Лисакові.

Вони мовчки, уважно, сторінка за сторінкою проглянули її. Із записів Лисака можна було мати повну уяву про профіль найважливішої карпатської магістралі від Явора до Дубні, про розміри всіх нових мостів. Особливо докладно були описані тунелі.

— Для чого він це зробив? — запитав Олекса, стурбовано дивлячись на друга.

Гойда розстібнув формену шинель, дістав з кишені портативний фотоапарат, заряджений зверхчутливою плівкою, сфотографував кілька сторінок записної книжки практиканта і повернув її Олексі.

— Поклади на місце. Тільки обережно.

— Але… — заїкнувся Сокач.

— Віднеси. Так треба.

Андрій Лисак за вечерею випив чималу порцію вина і, сп'янівши, міцно заснув. Він і тепер, як і півгодини тому, не бачив і не чув появи Олекси біля узголів'я свого ліжка.

— Все гаразд? — запитав Гойда, коли Сокач повернувся на кухню.