Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

За 30 післявоєнних років було зафіксовано 24 випадки «масових безладів», спрямованих проти радянської влади. У 11 випадках проти беззбройного натовпу застосовувалася бойова зброя, через що було вбито 44 особи (в т. ч. діти) та поранено 166. Це попри тих, кого засудили до смертної кари та розстріляли – лише у Новочеркаську таких було семеро.

Після розвалу СРСР з`ясувалося, що «турботлива» радянська влада, яка кермувала в СРСР від імені пролетаріату, знайшла перших-ліпших жертв задля залякування інших. Шестеро з них взагалі не винні, а одному максимум що могли дати – три роки колонії за хуліганство. Їх було реабілітовано. Посмертно. З усіх численних випадків обрав події в Теміртау 1-4 серпня 1959 року. Обрав, бо вони яскраво ілюструють ставлення комуністів до власного народу, а також тому, що тут пересіклися двоє головних партійців – на той час чинний Хрущов та майбутній Брежнєв.

У той час у Теміртау на будівництві Карагандинського металургійного комбінату («Казахстанська Магнітка») працювало близько 15 тисяч осіб, яких набрали за «комсомольськими путівками». Було багато «вербованих». Умови життя – наметове містечко. Хто мав «щастя» пожити під пекучим сонечком в армійському брезентовому наметі, підтвердить, що приємного мало – можна на все життя інвалідом стати. До того ж спостерігалися, як тоді писали, «тимчасові перебої» з водою. Тобто, простіше кажучи, її не було. Люди не те що купатися – не умивалися по 4-5 днів і тижнями не прали білизну. А там де непрана білизна – там воші.

Один із московських цехів формування «замовлень» для партійної «номенклатури». Як писав Дж. Орвел: «Усі рівні, але дехто рівніший». До слова, усім цим жіночкам, які складали «пайки» для людей вищого і першого сорту, держава зарплатню платила.

Натомість радянська влада гарно потурбувалася про іноземних громадян – болгарських робітників, на давши їм усі комфортабельні умови. «Для них було… і нормальне тепле житло, і харчування в їдальні, а нам, можна сказати, нічого. Ми їли всухом’ятку: навіть води майже не було. Привезуть трохи і на цьому заспокоються, а людям хоч у бійку» [220].

Тут Єлизавета Трідгардт прикрашає реалії. Насправді, вони були ще більш мерзенними. Радянські чиновники підкреслювали привілейований стан болгар порівняно з «місцевими», фактично оголосивши останнім, що вони є людьми «другого сорту».

Наприклад, болгари ніколи не мали проблем з водою. Для них завозили квас і лимонад. Головне – уявіть – приходять робітники до їдальні, а назустріч їм виходить вгодований завідувач і оголошує: зараз їдять болгари, а ви чекайте. Вони пообідають, тоді вам те, що залишиться… Ви ще бачите «піклування» рідної партії про народ? Як на мене, шановний читачу, таке ставлення – наче до бидла. Робочої худоби.

Мало того, що країну поділено на «категорії постачання»; мало того, що 40 мільйонів людей є офіційними кріпаками, яким за роботу грошей не платять; але і радянські робітники, комсомольці, мають – образно кажучи – харчуватися недоїдками таких же «братів по класу», лише з Болгарії. Де ж справедливість? Де «піклування»?

А знаєте, чому радянських «другосортних» у наметах гноїли? Я вам, друзі зараз одну цитатку підкину. Аби ви розуміли усю підлість, цинізм і брехливість комуністів. Милуйтеся: «План набору робочої сили на будівництво Теміртау був перевиконаний десь на 30-40%, за відсутності належного фронту робіт. Крім того, вся інфраструктура не була готовою до прийому такої кількості людей: не було торгових точок, громадського харчування, житла, достатньої кількості питної води. Люди жили у наметах, в умовах обмеженого простору, і на ці незручності керівники не звертали належної уваги», – розповідав пізніше тодішній перший секретар Центрального комітету комсомолу Казахстану Сагандик Кенжебаєв» (там само).

Такі крокодилячі сльози лив головний комсомолець Казахстану, якому за посадою належить піклуватися, щоб план не «перевиконувався» і зайвих людей за «комсомольськими путівками» у голий степ не завозили на поживу вошам. Він же мав порушувати питання і про водопостачання, і про торгові точки. Але якщо вірити Першому секретареві Казахстанського республіканського комітету комсомолу, кимось невідомим план набору аж на 40% навіщось перевиконано і якісь невідомі анонімні керівники не звертали уваги на «незручності». У самого Сагандика Джунусовича Кенжебаєва зі «зручностями» було все гаразд. І затишна простора квартира (оте «в умовах обмеженого простору» насправді означає, що люди жили один в одного на головах, на двоярусних нарах), і персональний «членовоз» відповідно до чину. І молоденькі догідливі секретарочки. І мінералочки прохолодненької на вибір. І віскарик капіталістичний з коньячком соціалістичним.

Сагандику Кенжебаєву саме тоді 36-й рік від дня народження йшов – геть не комсомольський вік. Але в СРСР так було заведено, що партійці очолювали комсомол і навіть піонерію У 1985 році, вже давно посунутий із партійної роботи («хрущовський» кадр устиг навіть попрацювати секретарем Актюбінського обкому КП Казахстану, після чого його тихенько «з’їли» люди Брежнєва), цей тип, працюючи в Алма-Атинському педагогічному інституті іноземних мов, став доктором філософських наук. Дисертація його називалася «Соціальна творчість народних мас в умовах розвиненого соціалізму».

Напевне, уявлення про «соціальну творчість» товариш Сагандик черпав з отієї сцени під їдальнею: «Народні маси зачекають, доки поїдять люди першого сорту».

Бунт почався з того, що «народні маси» елементарно хотіли пити, а води не було. Від слова «зовсім». Бунт переріс у погроми. Так завжди буває. Погроми придушили зброєю – 16 загиблих і 27 поранених. П’ятьох засудили до страти, двом з яких «гуманно» замінили розстріл на 15 років суворого режиму. На «розбір польотів» прибув секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв, який тоді був куратором Казахстану.

Він позвільняв зі служби багатьох міліціонерів і чиновників. Болгар вивезли назад до Болгарії. Для робітників швиденько побудували пристойне житло. Начебто справедливість відновлено і Брежнєв її батько. Але… Чому ж Брежнєв, як куратор, не відреагував раніше? Та тому, що йому було наплювати на «бидло», поки воно мовчить. Хіба не знали пещені ситі