Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Артуре… — сказала Злата, видихнувши, мало не схлипуючи, і провела долонями по його обличчю. Навіщо він грає з нею? Адже він знає про що йде мова, і те, що він робить зараз з нею… Він же все знає!

— Ти соромишся висловити мені свої бажання?

— Я…

— Не потрібно, Сонечку, кажи як є. Те, що ти хочеш і що відчуваєш.

Їхні обличчя були дуже близько одне до одного, очі в очі, губи майже торкалися. Злата вагалася. Артур терпляче чекав від неї слів, стримуючись і зупинивши руки на її стегнах.

Вона має припинити мовчати і почати говорити. Ну, кажи ж...

У тьмяному світлі прихожої його очі були не кольору кориці, а здавалися майже чорними. Злата дивилася в них і відчувала, як всередині її тіла наростає жар, як від нього розчиняються і випаровуються її страхи, невпевненість і сумніви. Чомусь, присутність Артура завжди нез'ясованим чином робила її іншою: сильнішою і сміливішою у всьому...

— Я хочу… — тихо почала говорити Злата, не відводячи погляду від його очей, ще трохи нервуючи, бо такі слова говорила вперше в своєму житті, але говорила щиро і говорила чоловікові, котрий за короткий час змінив її життя і став його сенсом, — відчувати тебе кожною клітиною свого тіла… насититися тобою, щоб мати сили дочекатися твого повернення… і я не хочу більше втрачати час на розмови… я хочу тебе, — Злата поцілувала його в губи, котрі притягували її, як магніт, обійняла Артура за плечі, обхопила його ногами.

Артур одразу ж відповів на її поцілунок, поглиблюючи його. Стягнув, нарешті, з неї футболку, оголивши її груди, і по-власницьки накрив руками, ледь затиснувши їхні вершини між пальцями. Від зміни відчуттів Златі перехопило подих. Вона перервала поцілунок, хапаючи повітря.

— Насититись тобою?.. Для цього цілого життя буде замало, Сонечку... — відповів глухим голосом, якого сам не впізнав.

— Значить, це буде моїм заняттям по життю, — Злата усміхнулась і повернулась з більш пристрасним і спраглим цілунком до губ Артура.

Йому сподобалася відповідь Злати. Таке її заняття по життю він охоче підтримає і буде всіляко заохочувати, як і обіцяв. “Головне, щоб їй подобалося” — про це він теж подбає…

Замки́ Артур поміняв наступного дня. Для цього був здійснений вимушений вихід в люди, щоб хоч трохи відірватись одне від одного.

Артур не сумнівався, що за час їхньої відсутності, матір обов’язково навідається до квартири, тому спальню зачинив на ключ. Дублікату цього ключа в матері не було, а ламати двері вона не стане… мабуть. До того ж, вона побачить, що вони поїхали на авто разом.

Окрім купівлі нових серцевин для замків Артур планував купити Златі телефон, що й зробив. Щоправда, ознайомлення з телефоном розтягнулося майже на дві доби, оскільки лиш Артур починав Златі щось пояснювати, як декілька випадкових і не дуже дотиків їхніх рук на екрані телефона примушували відкласти гаджет і переключити увагу одне на одного.

Перші лазерні шліфування планувалося зробити в понеділок на обох ногах Злати.

На процедуру вони запізнилися, хоча планували приїхати раніше.

Почали збиратися завчасно, і першого разу Злата встигла одягнути лише білизну, другого разу Артур знімав з неї вже білизну і сукню, яку вона встигла на той момент одягнути.

Можливо, був би й третій раз, але подзвонили з клініки і нагадали, що у них на сьогодні призначена процедура. Лишалося занадто мало часу на дорогу. Артур сказав, що вони в заторі, попросив додатковий час і таки пішов одягатися в іншу кімнату.

Злата витримала всю процедуру шліфування. Це було нескладно, бо в зону впливу кололи знеболювальне. Зміни рубців були помітні одразу. Так, шкіра довкола почервоніла, трохи почало боліти згодом, але рубці помітно втрачали рельєф. Ще три-п’ять разів — і на ногах шрамів не буде помітно… Мрія починала здійснюватись.

Після клініки пообідали в місті і лише потім поїхали додому. Місця шліфувань відчутно нили, Артур вже кілька разів запитував, чи не дати їй знеболювальне, але Злата відмовлялася.

У будинку на третьому поверсі на сходах їх чекала Лідія Леонідівна.

— Ти змінив замки? — запитала вона, не привітавшись.

— Доброго дня, мамо, — Артур зупинився біля матері, тримаючи Злату за руку. Дівчина завмерла, вона намагалась не дивитись на жінку поруч, бажаючи розчинитись у повітрі і стати непомітною.

— Я хотіла випити кави, а ключі не підходять! — обурювалася жінка.

— Мабуть неприємно, — кивнув Артур, розвертаючись до сходів нагору і скеровуючи поперед себе Злату.

— Як це розуміти? — не вгавала Лідія.

— Що саме? — він поглянув через плече.

— Навіщо ти це зробив?

— Бо це МОЯ квартира, мамо. Якщо хочеш потрапити в гості — повідомляй наперед. Можливо, ми знайдемо час для прийому гостей. А можливо — ні.

— Це ти так захотіла? — звернулась Лідія до Злати. Дівчина повільно озирнулась.

— Ні.

— Мамо, ти мене ображаєш. По-твоєму я сам не міг до цього додуматися? — Артур усміхнувся. — Я попереджав: тобі не сподобається. Ходімо, — він направив Злату вгору і вони пішли вище по сходах.