Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона була гарна? — спитала я.
— Вона була дуже вродлива, — відповів Артур.
— Ти її часто бачив? — спитала я.
— Разів дванадцять, — сказав він.
— Завжди на відстані? — спитала я.
— Завжди на чималій відстані, — відповів він.
— І ти любив її? — спитала я.
— Вона здавалась мені ідеалом краси і грації, і такою ж довершеною здавалась мені її душа, — сказав Артур.
— А ця пам’ятка, що ти держиш під замком і мариш часом над нею, це що, сувенір від неї?
— Так, я бережу це на пам’ять від неї.
— Вона тобі його прислала?
— Він потрапив до мене від неї, — сказав він.
— Стороною? — спитала я.
— Так, ніби як стороною, і однак, скоріше, безпосередньо, — відповів він.
— А чому ти з нею не зустрічався? — спитала я. — Хіба була велика різниця в вашому суспільному становищі?
— Її було значно вище, — сказав Артур. — Ну, Ідо, оце і все моє минуле. Ти ж не станеш ревнувати мене до неї?
— Ревнувати? — сказала я. — Що ти таке кажеш, диваче! Та тепер я тебе в десять разів більше любитиму й шануватиму.
І це я, Лін, правду говорила. Така ідеальна любов була щось нове для мене і вона здалася мені найкращим, що є в світі. Тільки подумати, що мужчина любить жінку, з якою ні разу не говорив, і відданий образові, який намалювали йому уява і серце. Ах, це здавалося мені таким великим. Усі мужчини, яких я знала, приходили до мене з діамантами, винами і пропозиціями підвищити платню, а їхні ідеали... О, краще не говорити про це.
Так, це ще більше піднесло Артура в моїх очах. Я не могла ревнувати його до того далекого божества, якому він поклонявся, бо він повинен був скоро стати моїм. І я теж стала дивитися на нього як на святого, як стара леді Герлі. Сьогодні десь о четвертій до Артура прийшов якийсь чоловік і покликав його до одного хворого з його парафіян. Леді Герлі мирно спочивала на канапі, і я була сама.
Проходячи мимо Артурового кабінету, я зазирнула туди і побачила, що в шухляді писемного бюрка висить зв’язка ключів, яку він, очевидно, там забув. Усі ми не кращі за жінок “Синьої Бороди”[421], — як ти гадаєш, Лін? Отже я вирішила подивитися на пам’ятку, яку він так старанно ховав. Не те, щоб мені важливо було знати, що там таке, а так, просто з цікавості.
Коли я висувала шухляду, я гадала, що там можуть бути дві речі. Або засушена троянда, яку вона кинула йому з балкона, або вирізаний з якого-небудь журналу портрет її, раз вона належала до високого світу.
Я висунула шухляду і побачила там скриньку з рожевого дерева, приблизно як для комірників завбільшки. У зв’язці ключів я розшукала маленький, що підходив, відімкнула і підняла кришку.
І тільки я глянула на цю пам’ятку, так зараз же пішла до себе і спакувала чемодан. Кинула декілька речей у торбину, нашвидку причесала волосся, наділа капелюх і розбудила стару леді, давши їй доброго стусана. Ради Артура я ввесь час аж переривалася, щоб говорити правильно і ввічливо, і майже відучилася від усіх своїх звичок, але тут усе пішло з димом.
— Годі вам хропти, — сказала я, — сідайте й слухайте. Святий дух кудись пішов, а я зараз від’їжджаю і хочу віддати вам ваші вісім доларів. По чемодан пришлю посильного.
Я протягнула їй гроші.
— Ох, Боже мій, міс Кросбі! — сказала вона. — Що таке сталося? А я ж думала, ви з усього тут задоволені. Ох, Боже мій, дівчат так важко зрозуміти, завжди вони показуються не такі, як ти думала.
— Так, чорт забери, маєте рацію. Про деяких це можна сказати. Але ви ніяк не можете сказати цього про мужчин. Коли ви знаєте одного, ви знаєте всіх. Це розв’язує проблему людства.
Потім я сіла на потяг, що відходить о четвертій тридцять вісім, і так і сипить сажою, і ось я тут.
— Але ж ти, Лін, так і не сказала, що було в тій скриньці,— нетерпляче спитала міс д’Арманд.
— Одна з тих жовтих шовкових підв’язок, що я скидала з ноги в публіку підчас свого номера з гойдалкою. Що, Лін, там лишилося що-небудь у пляшці?
Благородний шахрай[422]
Нещасливий трест[423]
Переклад Н. Дубровської
— Трест взагалі є, власне, найслабше місце, — сказав Джеф Пітере.
— Ця увага, — сказав я, — звучить так само незрозуміло, як би, наприклад, сказати: “А як полісмен?”
— Не те, — мовив Джеф. — Нема нічого спільного між трестом та полісменом. Вона означає, що трест схожий на яйце, проте і не схожий. Коли хочеш розбити яйце, то починаєш зверху. А єдиний спосіб зруйнувати трест, — це заходитися з середини. Крім того, сидіти на яйці треба аж поки щось не вилупиться. Так, сер, кожен трест мав у своєму лоні насіння власної руїни, так мов той півень, що кукурікає по негрських кладовищах, або республіканець, що сам себе оповіщає кандидатом на губернатора Техаса”.
Я жартома спитав Джефа, чи не доводилось йому, бува, в своєму переораному, рябому, перістому та картатому житті, керувати підприємством, до якого можна було б прикласти слово “трест”. На диво мені, він признавався, що було й таке десь у глушині.
— Колись... — мовив він. — Але ніколи печатка Нью-Джерсі не прикрашала патенту такої солідної й безпечної справи — такого правного висмоктування грошви.
Все було на нашому боці — вітер, вода, міліція, сила й чиста монополія на продукт, громадянству конче потрібний. В цілому світі не знайшлось би жодного тростожера, що викрив би хоч найменшу похибку в нашому плані. Та що! Навіть Рокфелерова гасова спекуляційка була проти нього дріб’язковою крамничкою. Проте, ми сіли на слизьке.
— Мабуть, сплила якась непередбачена конкуренція, — озвався я. — Ні, сер, було воно саме так, як я кажу. Ми самі собі підвезли воза. Це був випадок
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели», після закриття браузера.