Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

О.Генрі

Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Коловороти

долі Вільяма Сідні Портера

Історія життя цієї людини сповнена таких трагічних моментів, яких не зустрінеш у жодному з його оповідань.

Е. Синклер

Вільям Сідні Портер — всесвітньо відомий майстер короткого оповідання — увійшов в історію світової літератури під псевдонімом О.Генрі. Колеги по письменницькому ремеслу називали його “великим розрадником”, а літературні критики — “каліфом Багдада над підземкою””[1], “американським Мопассаном”, “американським Кіплінгом”, "американським Чеховим”[2].

Сам письменник не любив розповідати про своє життя, уникав контактів із репортерами і майже не спілкувався з іншими літераторами. В одному з нечисленних інтерв’ю, опублікованому в “Нью-Йорк санді таймз” 4 квітня 1909 року, О.Генрі заявив, що його життя було небагатим на пригоди і випробування, тож усі домисли стосовно того, що події, описані в оповіданнях, нібито ґрунтуються на його власному життєвому досвіді, він назвав абсолютно безпідставними. Це твердження новеліста, який на той час переживав пік популярності, нагадує своєрідну містифікацію. Біля її витоків стояла реальна життєва історія Вільяма Сідні Портера, в якій мали місце настільки драматичні перипетії, що він волів би взагалі стерти їх зі своєї пам’яті, а тому й приховував від шанувальників свого таланту як страшну і ганебну таємницю.

Знайомство з оповіданнями О.Генрі, більшість з яких сповнена іскрометного гумору, життєвого оптимізму і щирої доброзичливості, формує у свідомості читачів досить специфічний образ автора-оповідача — такого собі безшабашного, веселого й іронічного балагура, улюбленця фортуни, котрий з легкістю, неначе граючи, безтурботно крокує дорогами життя. Втім, такий образ мало в чому схожий на справжнього Вільяма Сідні Портера, портрет якого вимальовується зі спогадів його сучасників і літературних біографій, автори яких, спираючись на достеменно відомі факти і напівлегендарні відомості, крок за кроком відтворювали його нелегкий життєвий шлях.

Живий інтерес до всього, що відбувалося навкруги, поєднувався в його характері зі своєрідною відстороненістю, яка зумовлювалась замкненою стриманістю та сором’язливістю провінціала. Схильність до авантюризму й готовність на рішучі вчинки сусідили в ньому з природною м’якістю натури та, зумовленою аналітичним розумом, повсякчасною налаштованістю на філософські роздуми. Блискуча дотепність, тонка іронія, віртуозна гра словами, що яскравим різнобарвним орнаментом вплітаються у навдивовижу життєподібну тканину його описів і майже натуралістичних замальовок, створюють ефект переконливої впізнаваності зображуваного. Світ новелістики О.Генрі постає в уяві читача водночас і до болю знайомим, й інтригуюче цікавим. При цьому вражаюча ексцентричність несподіваних розв’язок, поєднуючись із доброзичливим ставленням автора до людини, формує зворушливий романтичний міф про маленького американця — такий собі тендітний промінчик хисткої надії у сірих присмерках повсякденної буденності.

Вільям Сідні Портер народився 11 вересня 1862 року в маленькому квакерському селищі Сент-Коммюніті неподалік від південного містечка Грінсборо, що в штаті Північна Кароліна. У жилах майбутнього письменника змішалася кров амбіційних англійських аристократів і енергійних, діловитих янкі. Його дід по материнській лінії — освічений квакер Вільям Свейм — був рабовласником, але щиро симпатизував аболіціоністам і підтримував ідею звільнення рабів. Наділений неабияким літературним хистом, він з 1827 по 1835 рік був головним редактором популярної серед городян міської газети “Грінсборо петріот”, для якої писав не лише передовиці, а й гострі політичні репортажі та сповнені грубуватого гумору скетчі на злобу дня. Його донька Мері Джейн, мати майбутнього письменника О.Генрі, яка здобула доволі пристойну для тих часів освіту — закінчила жіночий коледж у Грінсборо, добре розумілася на літературі й мистецтві. Від батька вона успадкувала не лише живий інтерес до журналістики, але й блискуче почуття гумору та мистецький талант: писала вірші й гарно малювала. Померла Мері Джейн у молодому віці від туберкульозу, залишивши трьох маленьких синів — п’ятирічного Шелла, трирічного Вілла і немовля Девіда, який невдовзі помер. Трагедії, що спіткали Вілла в ранньому дитинстві, наклали відбиток на його характер і вдачу: свій біль і прикрість від невдач він завжди намагався приховувати від оточуючих, долаючи біди і негаразди самотужки.

Його дід по батьківській лінії — Сідні Портер — був типовим янкі, вихідцем із Коннектикута. У 1823 році він перебрався до Грінсборо, де одружився з місцевою аристократкою Руфі Ворд. Саме вона — сильна, незламна, вольова і владна жінка, на плечі якої після смерті чоловіка ліг тягар боргів і турбота про сімох дітей, — згодом взяла на себе й відповідальність за виховання онуків.

Батько Вільяма — Олджернон Сідні Портер — мав медичну освіту і тривалий час був шанованою в місті людиною. Мешканці Грінсборо любили його за добру вдачу і вкрай співчутливе ставлення до пацієнтів. Неграм і біднякам він надавав медичну допомогу безкоштовно, але його добропорядністю й людяністю, на жаль, часто зловживали і заможні городяни, які “забували” заплатити йому гонорар. Після смерті дружини, тамуючи важкі переживання, Олджернон почав заглядати на дно пляшки і захопився модною в ті часи розвагою — винахідництвом. Великою мірою цьому сприяла загальна атмосфера життя тогочасного американського суспільства, що була просякнута особливим пієтетом до технічного прогресу. Поворотним моментом у житті Олджернона стало виголошене президентом Грантом у 1872 році звернення до нації, де заохочувалася ініціатива рядових громадян щодо участі у “Виставці досягнень американської нації", яка приурочувалася сотій річниці незалежності. Одержимий мрією створити щось надзвичайно грандіозне, прославитися і розбагатіти, Олджернон Портер повністю віддався своїй новій пристрасті, поступово віддалившись і від повсякденних турбот сім’ї, і від тих реальних проблем, що ставило перед ним життя.

Однак його технічні ідеї, серед яких, зокрема, були конструкції вічного двигуна, літального апарату, пральної машини, агрегату для збирання бавовни, виявилися непродуктивними, тож йому судилося “поповнити ряди легіону горе-винахідників, цих попутників і добровільних мучеників технічного прогресу”[3]. Втративши медичну практику і не досягнувши успіху у своїх технічних експериментах, Олджернон невдовзі перетворився на об’єкт злостивої іронії та глузування мешканців Грінсборо, що болем відгукнулося у серці жалісливого і вразливо-емоційного Вілла. Виконуючи накази бабусі, яка намагалася боротися з хворобливим захопленням свого непутящого сина, хлопець змушений був разом із братом потайки знищувати черговий незавершений батьківський винахід. До речі, після смерті Олджернона під його подушкою було знайдено 38 правильно оформлених заявок на патенти, що так і не принесли їх авторові ані грошей, ані визнання.

Любов до батька та співчуття до його страждань, як вважають біографи письменника, змішувалися в душі Вілла з