Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

— Що ти кажеш, Рете! — скрикнула Скарлет. Непідробний біль в його голосі так вразив її, що вона забула про власне горе: ще ніколи вона не бачила його в такому стані.— І де це?.. Хто?..

— Це було в Новому Орлеані... давно вже, багато років тому. Я тоді був молодий і вразливий.— Він раптом нахилив голову й занурився губами в її волосся.— Ти таки народиш цю дитину, Скарлет, хоч би мені довелося прикувати тебе до моєї руки на цілі дев’ять місяців.

Вона випросталась у нього на колінах і з ревною цікавістю подивилась на його обличчя. Під її поглядом воно раптово ніби чаром яким стало непроникним і безвиразним. Брови його звелися вгору, а кутики уст обвисли.

— Чи й справді я тобі така дорога? — спитала вона, опускаючи вії.

Він уважно глянув на неї, немов прикидаючи, скільки кокетства криється в цьому запитанні. А вловивши справжні її мотиви, відповів байдужим тоном:

— Мабуть, що так. Розумієш, я надто багато грошей вклав у тебе і не хотів би їх втратити.

*

Мелані вийшла з кімнати Скарлет, втомлена від напруги, але до сліз розчулена, що в тієї народилася донька. Знервований Рет стояв серед холу, а круг нього валялися недокурки сигар, що повипалювали дірки в дорогому килимі.

— Тепер ви можете ввійти, капітане Батлер,— мовила вона ніяково.

Рет швидко пройшов повз неї до кімнати, і Мелані встигла за коротку мить перед тим, як доктор Мід причинив двері, побачити, як Рет Батлер нахилився над маленьким голим немовлятком на колінах у Мамки. Мелані опустилася в крісло, зашарівшись від збентеження, що стала свідком такої інтимної сцени.

«Ох, як це зворушливо! — подумала вона.— Як переживав бідний капітан Батлер! І ні крапельки не випив за весь цей час! Це дуже мило з його боку. Адже багато хто з джентльменів до того часу, коли народиться дитина, вже ледве на ногах тримається. Гадаю, йому якраз і не завадило б трохи випити. Може, запропонувати? Хоча ні, це було б занадто нетактовно».

Вона зручніше відхилилась у кріслі: останніми днями спина в неї так боліла, що, здавалося, ось-ось трісне в попереку. А пощастило ж як Скарлет, що капітан Батлер стояв у неї за дверима, поки вона родила! Якби Ешлі був при ній, Мелані, того страшного дня, коли родився Бо, вона б так не мучилась у пологах. І ще якби оце маленьке дівчатко за причиненими дверима належало їй, а не Скарлет! «Але ж яка я погана,— подумала вона раптом з провинним виглядом.— Заздрю Скарлет, тоді як вона була така добра до мене. Прости мені, Господи. Я зовсім не хочу позбавляти Скарлет дитини, я просто дуже хочу своєї власної!»

Вона підклала подушечку під зболілу спину й подумала, як приємно було б, коли б у неї теж була донька. Але доктор Мід так і не змінив своєї думки з цього приводу. І хоч вона ладна була й ризикнути життям заради другої дитини, Ешлі навіть слухати про це не хотів. Донька! А як Ешлі любив би її!

Донька! Боже милий! Мелані стривожено випросталась. «Я ж не сказала капітанові Батлеру, що в нього донька. А він, звісно, сподівався на хлопчика. Оце прикрість!»

Мелані знала, що для жінки дитина, байдуже, дівчинка чи хлопчик, однаково дорога, а от для чоловіка, надто ж такого владолюбного, як капітан Батлер, дівчинка буде ударом, що ставить під сумнів його чоловічу силу. Ох, як вона вдячна Богові, що єдина її дитина — хлопчик! Мелані знала: якби вона була дружиною суворого капітана Батлера, то воліла б умерти в пологах, аніж привести йому первістка-дочку.

Але Мамка, що перехильцем вийшла зі спальні, широко всміхаючись, зняла страхи з її душі, хоч водночас примусила й задуматись, що ж за чоловік цей капітан Батлер.

— Я осьо купала немовля,— почала Мамка,— ну, й вибачилась перед місте’ Ретом, що родився не хлопчик. Але, Боже мій, ви знаєте, міс Меллі, що він сказав? Він сказав: «Не верзи казна-чого, Мамко! Кому треба хлопчика? З хлопцями ніякої втіхи, а сама лиш морока. Дівчатка — оце втіха. Я б не проміняв цю дівчинку й на тузінь хлопчиків». Тоді спробував забрати в мене немовля, голеньке, як було, а я його стукнула по руці й кажу: «Ну-ну, місте’ Рет! Ось діждемося, коли родиться у вас хлопчик, і я тоді попосміюся, якої ви заспіваєте з радості». Він усміхнувся, похитав головою і каже: «Нічо’ ти не тямиш, Мамко. Хлопці нікому не потрібні. Хіба ж я не доказ цього?» Атож, міс Меллі, він повівся, як личить жентменові,— закінчила компліментом Мамка. Мелані не могла не помітити, що завдяки своїй сьогоднішній поведінці Рет вельми виріс в очах Мамки.— Може, я трохи помилялася щодо місте’ Рета. І це для мене щасливий день, міс Меллі. Я ж три покоління Робійярових дівчаток вигляділа, тож це для мене таки щасливий день.

— О так, це справді щасливий день, Мамко! Найщасливіші дні, коли діти народжуються!

Але для однієї істоти в домі цей день був ніякий не щасливий — для Вейда Гемптона, що з неприкаяним виглядом снував по їдальні. Всі від нього відмахувалися, нікому він був непотрібний. Рано-вранці Мамка раптово збудила його, поспіхом одягла й відіслала удвох з Еллою снідати до тітоньки Туп. Єдине пояснення, яке він почув,— що мама його хвора і що галасливі його забави можуть їй зашкодити. В домі у тітоньки Туп стояв шарварок, бо на звістку про хворобу Скарлет стара дама розхвилювалась і вклалася в постіль, а куховарці довелося кукурікати біля неї, отож поснідали діти абияк, оскільки годував їх Пітер. Ближче до полудня душу Вейда став заполоняти все більший страх. Що, як мама помре? В інших хлопчаків мами ж помирають. Він бачив, як катафалки від’їжджали від сусідських будинків, і чув, як маленькі його приятелі плакали. А якщо і його мама помре? Вейд дуже сильно любив свою маму, майже так само сильно, як і боявся, і думка про те, як її вивозитимуть у чорному катафалку, запряженому чорними кіньми з пір’ям на упряжі, завдавала йому такого болю, що аж не було як дихати.

Коли настав полудень і Пітер заходився щось робити у кухні, Вейд вислизнув у передні двері і чимдуж, як тільки дозволяли