Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

— Та тепер однаково, — мимоволі сказав П’єр.

— Ех, чоловіче добрий, — відповів Платон. — Від торби та від в’язниці ніколи не відмовляйся. — Він вмостився краще, прокашлявся, очевидно готуючись до довгої розповіді. — Так-то, друже мій милий, жив я ще вдома, — почав він. — Маєток у нас багатий, землі чимало, добре живуть люди, і наша родина, хвалити бога. З сімома батечко косити виходив. Жили добре. Христяни справжні були. Сталося... — і Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав у чужий гай за деревом і попався сторожеві, як його сікли, судили й віддали в солдати. — Що ж, соколику, — говорив він зміненим від усмішки голосом, — думали, горе, аж ні, радість! Братові б іти, якби не мій гріх. А в брата меншого п’ятеро дітей, — а в мене, дивись, лише солдатка зосталася. Була дівчинка, та ще до солдатства бог прибрав. Прийшов я на побивку, скажу я тобі. Давлюся — ще краще живуть. Хвостів повне подвір’я, молодиці вдома, два брати на заробітках. Лише Михайло, менший, вдома. Батечко й каже, усі діти рівні: хоч який палець укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлові б іти. Покликав нас усіх — віриш — поставив перед образи. Михайле, каже, ходи сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, молодице, кланяйся, і онучата, кланяйтесь. Зрозуміли? — каже. — Так-то, друже мій милий. Лихо голови шукає. А ми все судимо: те недобре, те негаразд. Наше щастя, друже мій, Як вода у волоку: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого нема. Так-то. — І Платон пересів на своїй соломі.

Помовчавши якийсь час, Платон встав.

— Що ж, десь певне, спати хочеш? — сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:

— Господи, Ісусе Христе, Миколо угоднику, Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе, Миколо угоднику! Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе — помилуй і спаси нас! — закінчив він, вклонився до землі, встав, зітхнув і сів на свою солому. — Ось так-то. Поклади, боже, камінчиком, підведи калачиком, — промовив він і ліг, натягаючи на себе шинель.

— Яку це ти молитву читав? — спитав П’єр.

— Га? — промовив Платон (він уже був заснув). — Читав що? Богу молився. А ти хіба не молишся?

— Ні, і я молюся, — сказав П’єр. — А що ти говорив: Фрола і Лавра?

— Аякже, — швидко відповів Платон, — коняче свято. І скотину жаліти треба, — сказав Каратаєв. — Ач, шельма, скрутився. Угрівся, сучий син, — сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повернувшись знову, одразу заснув.

Знадвору чутно було десь здалеку плач і галас, і крізь шпари барака видно було вогонь; але в бараку було тихо й темно. П’єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до розміреного хропіння Платона, який лежав біля нього, і почував, що перше зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних підвалинах, рухався в його душі.

XIII

В бараку, в який прийшов П’єр і в якому він прожив чотири тижні, було двадцять три чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.

Усі вони потім як у тумані уявлялися П’єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди у П’єра в душі найсильнішим і найдорожчим спогадом і втіленням усього російського, доброго і круглого. Коли другого дня на світанку П’єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся Платанова постать у його підперезаній мотузкою французькій шинелі, в кашкеті і в личаках, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.

Платону Каратаєву було, мабуть, за п’ятдесят років, судячи з його оповідань про походи, в яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому років; але зуби його, яскраво білі й міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке і, особливо, тверде й витривале.

Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови полягала в безпосередності і швидкості. Він, очевидно, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і тому в швидкості й вірності його інтонацій була особлива невідпорна переконливість.

Фізичні сили його і моторність в перший час полону були такі, що, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба. Щодня ввечері він, лягаючи, казав: «Поклади, господи, камінчиком, підведи калачиком»; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, казав: «Ліг — згорнувся, встав — струснувся». І справді, досить було йому лягти, щоб зараз же заснути каменем, і досить було струснутися, щоб зараз же, ні секунди не гаючи, взятися до якої-небудь роботи, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити, не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, латав чоботи. Він завжди був занятий і тільки по ночах дозволяв собі розмови, які він любив, та пісні. Він співав пісні не так, як співають співаки, знаючи, що їх слухають, а як співають пташки, очевидно, тому, що звуки ці йому було так само конче треба робити, як конче треба буває потягнутися чи розходитись; і звуки ці завжди бували тонкі, ніжні, майже жіночі, сумовиті, і його обличчя в ці хвилини бувало дуже серйозне.

Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, як видно, відкинув від себе все накинуте йому, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до попереднього, селянського народного складу.

— Солдат у відпустці — сорочка з штанів, — частенько казав він. Він неохоче говорив про свій солдатський час, хоч не скаржився, і часто повторював, що його за всю службу ні разу не били. Коли він розповідав, то здебільшого розповідав зі своїх давніх і, видно, дорогих йому спогадів «христянського», як він казав,