Читати книгу - "Гра престолів"

Тиріон поглянув на небо. Ніч була ясна й холодна, і зорі освітлювали гори яскраво й безжалісно, як сама правда.

— Я познайомився з нею от такої ночі,— несподівано для себе заговорив він.— Ми з Джеймі поверталися з Ланіспорту, коли почули зойки; дівчина вибігла на дорогу, а на п’яти їй насідали двоє чолов’яг, горлаючи погрози. Брат одразу вихопив меча й кинувся на них, а я зліз із коня, щоб захистити дівчину. Вона була заледве на рік старша за мене, з темними косами, тоненька, а з лиця така вродлива, що могла розбити серце кому завгодно. Мені точно розбила. Брудна й голодна простолюдинка — і водночас красуня. Чолов’яги подерли в неї на спині дрантя, в яке вона була вбрана, і поки Джеймі ганявся за нападниками в лісі, я накинув їй на плечі свій плащ. Заки брат повернувся, я вже випитав у неї ім’я і всю її історію. Вона була дочкою заможного селянина, але осиротіла, коли батько помер від гарячки, і зараз прямувала... власне, їй не було куди йти.

Джеймі аж пінився — так йому кортіло наздогнати чолов’яг. Рідко коли злочинці наважувалися нападати на подорожніх так близько від Кичери Кастерлі, й він сприйняв це за серйозну образу. Дівчина була надто налякана, щоб відпускати її саму, тож я зголосився провести її до найближчого заїзду, поки брат з’їздить у Кичеру по допомогу.

Я не міг повірити, яка вона була голодна. Розмовляючи, ми з’їли двох курчат і почали третє, випили карафу вина. Мені було всього тринадцять, і боюся, вино вдарило мені в голову. Не встиг я отямитися, як уже лежав з нею в ліжку. Вона соромилася, а я соромився ще більше. Навіть не знаю, звідки в мене взялася мужність. Коли я забрав її цноту, вона заплакала, та потім поцілувала мене й заспівала цю пісню, й на ранок я закохався.

— Ти?! — вражено запитав Брон.

— Безглуздо, авжеж? — Тиріон знову почав насвистувати пісеньку.— Ми одружилися,— нарешті зізнався він.

— Ланістер з Кичери Кастерлі одружився з селючкою? — запитав Брон.— І як це ти примудрився?

— Ти не повіриш, як може хлопцеві допомогти трошки брехні, п’ятдесят срібняків і п’яний септон. Додому в Кичеру Кастерлі привести свою наречену я не наважився, тому оселив її у власному будиночку, й цілі два тижні ми гралися в чоловіка й дружину. А тоді септон протверезів і в усьому зізнався моєму лорду-батькові...

Тиріон здивувався, як самотньо він почувається, розповідаючи про це, навіть по стількох роках.

— Так закінчився мій шлюб,— сів він і задивився на пригаслий вогонь, моргаючи від його світла.

— Він відіслав дівчину геть?

— Він учинив краще,— мовив Тиріон.— Спершу він змусив брата розповісти мені правду. Розумієш, дівчина була повією. Це Джеймі все влаштував: і дорогу, і нападників — усе. Він вирішив, що мені час пізнати жінку. Знаючи, що в мене це буде вперше, він заплатив подвійну ціну, щоб отримати цнотливу дівчину.

Коли Джеймі зізнався, лорд Ланістер, аби я добре затямив урок, привів мою дружину й віддав нашим гвардійцям. Їй добре заплатили. Срібняк за кожного чоловіка — скільки ще повій отримує такі гроші? Всадовивши мене в кутку касарні, він звелів мені дивитися, і в кінці в неї було вже стільки срібла, що монети висипалися крізь пальці й котилися по підлозі, а вона...— дим роз’їдав очі, й Тиріон, прокашлявшись, відвернувся від вогню й витріщився в темряву.— А мене лорд Тайвін змусив піти останнім,— тихо промовив він.— Мені він дав золотий, аби я розплатився з нею, я ж бо Ланістер і вартую більшого.

За деякий час знову почувся звук — шурхотіння кременя об крицю: Брон продовжив нагострювати меч.

— У тринадцять, у тридцять, у три роки — я би просто вбив того, хто так учинив зі мною.

Тиріон круто розвернувся до нього.

— Може, одного дня тобі випаде така нагода. Пам’ятаєш, що я тобі казав? Ланістер завжди сплачує борги,— позіхнув він.— Думаю, я посплю. Збудиш мене, якщо нас прийдуть убивати.

Загорнувшись у шкуру тінь-кота, він заплющив очі. Земля була кам’яниста й холодна, але за деякий час Тиріон Ланістер і справді заснув. Йому наснилася небесна камера. Але цього разу він був не в’язнем, а тюремником, до того ж великим, з ременем у руці, яким батожив власного батька, відтісняючи до прірви...

— Тиріоне,— тихо й схвильовано покликав його Брон.

Тиріон миттю прокинувся. Багаття перегоріло, тліли тільки останні жарини, і зусібіч наповзали тіні. Брон стояв на одному коліні, тримаючи в одній руці меч, а в другій — чингал. Тиріон застережливо підніс руку: мовляв, не ворушися.

— Сідайте коло нашого вогню, ніч холодна,— гукнув він до тіней, які скрадалися навколо.— Боюся, вина я вам запропонувати не зможу, зате можу пригостити козятиною.

Усе завмерло. Тиріон побачив, як у місячному світлі зблиснув метал.

— Наші гори,— почувся з-за дерев голос — низький, хрипкий і недружній.— Наша козятина.

— Ваша козятина,— погодився Тиріон.— А ви хто?

— Коли зустрінешся зі своїми богами,— озвався інший голос,— перекажеш їм: тебе послав до них Гантор, син Гурна з клану кам’яних воронів.

Хруснула гілка, і він ступив у коло світла — худий чолов’яга в рогатому шоломі, з довгим ножем у руках.

— І Шаґа, син Дольфа,— промовив перший голос, низький і смертоносний. Ліворуч ворухнулася брила — і виявилося, що це чоловік. На вигляд він був дебелий, неповороткий і дужий, вбраний у шкури; в правій руці він тримав палицю, а в лівій — сокиру. Шумно наблизившись, він грюкнув палицею об сокиру.

Інші голоси почали викрикувати імена: Кон, Торек, Джагот, і ще, і ще — Тиріон миттєво забув їх, але їх було щонайменше десять. Кілька горян мали мечі й ножі, інші розмахували вилами, косами й дерев’яними ратищами. Дочекавшись, коли всі вони нарешті замовкнуть, Тиріон заговорив.

— А я Тиріон, син Тайвіна з клану Ланістерів, левів з Кичери. Ми залюбки розплатимося з вами за козятину, яку з’їли.

— А що ти можеш нам дати, Тиріоне, сине Тайвіна? — запитав чолов’яга, який назвався Гантором і, здається, був вождем клану.

— У гаманці в мене є срібло,— мовив Тиріон.— Оця кольчуга на мене завелика, а от Конові має пасувати, а мій топір підійде до могутньої руки Шаги набагато краще за оту сокиру, що він