Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

На секунду я замовкла, з жахом міркуючи. Він приїхав сюди, щоб відвезти мене назад, а для чого ще?! Не для того ж щоб спробувати задушити мого батька! Боже, а мама? Як же мама?! Хто її з психлікарні крім мене звільнить, а цю Емму на місце поставить?! Ні, мені не можна повертатися! Я маю залишитись тут і спасти свою маму!

- КАЙ! - удар у двері ногою, плювати, не моя машина, - Кай, трясця твоїй матері! Випусти!

У відповідь нічого, приглушені голоси хлопців. Плеснули двері автомобіля, він хитнувся. Завівся мотор, безсилля вдарило по нервах.

 - КАЙ! КАЙ! КАЙ, ВІДПУСТИ!!! - закричала, з усієї сили штовхаючи руками й ногами дверцята.

Машина рушила з місця, їдучи від дому, від мого минулого життя. Сльози й істерика посилювалася, але я не кричала, бо голос зрадницький сів.

- Ну, будь ласка, прошу, благаю... відпусти, Кай... - уже шепотіла, заливаючись сльозами.

- Не можу... - почула тихе з кабіни, що вдарило по нервах.

"Не пробачу. Ніколи тебе не пробачу", - зрозуміла, раз по раз відганяючи від себе бачення минулого: бліду маму, у старому сірому від багаторазового прання халаті, що просить мене допомогти їй втекти з лікарні.

****

Кай гнав як скажений, у тому, що за кермом сидів саме він, я не сумнівалася. Різкі повороти, від яких я врізалася спиною, боком, а інколи й грудьми в якийсь кинутий у багажнику мотлох. Вони не розмовляли, але в салоні щосили кричала музика, щоб заглушити мої крики, прохання, та й просто завивання.

До кінця поїздки я встигла зробити сюрприз власнику машини, мене вирвало прямо в покришку. Від постійної тряски мене штормило, руками судомно стискала розвідний ключ, яким збиралася врізати одному виродку. Що робити після того, як довбану його, я не знала. Потрібно рятувати маму, це зараз головне. Але, щоб її рятувати, потрібно повернутися в рідне місто, але от біда, грошей немає, машину водити не вмію. Та ще сумніваюся, що цей маніяк мене відпустить додому. Адже я кричала, благала відпустити мене до мами, але він нічого не зробив. Машина різко сповільнила хід, від чого я сильно вдарилася головою об щось. Виїхали на щось нерівне, різкий поворот і зупинилися. Перед очима паморочиться, довелося заплющити очі.

Різкі голоси, шум, грюкання дверцят автомобіля, а потім засліпило світло. Багажник відчинили, і я замахнулася розвідним ключем на того, хто його відчинив, та ще й так невдало, що й не влучила, і вивалилася на землю. Холодна, вкрита снігом, гравійна доріжка зустріла мене не дружно.

- Даринка! Жива! - крикнула десь на задньому плані Місис Тактовність, але на неї мені було наплювати.

Піднялася на карачки, швидко глянула на натовп, що зібрався: Місис Тактовність, її чоловік і Діма, яким щось швидко пояснював Кирило. Кай же, скотина, йшов доріжкою в бік великого гаража, не звертаючи уваги на всіх інших. Схопила холодний гравій і кинула йому в спину, на мій подив навіть влучила, але хлопець навіть не звернув на це уваги.

- КАЙ! - закричала і кинулася за ним, ковзаючи по гравію ногами з розвідним ключем напереваги.

Далі з моїх вуст зірвався потік добірної лайки, коли, майже наздогнавши його і замахнувшись для удару, але послизнулася і полетіла на спину.

- Бовдур клятий! - застогнала, все ще бісячись, хоча хотілося розревітися.

Розвідний ключ так і не досягло мети, зате я отримала ним у лоб, коли падала. Альфа зупинився, нервово сіпнулася, коли його плечі раптом стали більшими. Обернувся і я зрозуміла, що треба бігти, навіть повернулася, щоб дати деру, але не встигла. Сильні руки-лапи (кігті не людського розміру прорізали мою куртку) схопили за талію і рвонули на себе. Усе повітря вилетіло з легень від удару і зустрічі з червоними очима.

- Ненавиджу тебе, - прошепотіли ми одне одному в самі губи, наче це могло хоч якось полегшити наш стан на грані емоційного зриву. Та він знав, що могло, я знала теж, та не хотіла в цьому признатися. Поцілунок, легкий, не пристрасний, майже байдужий. Рев моторошний, страшний і темрява, знову холодна і безкрайня.