Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Анастасе… підійди ближче, – трохи спала посмішка вусатого Віктора і він опустив погляд на дошку. – Що ти бачиш?

– Що ви маєте…

– Що ти бачиш? – повторив він спокійно питання, перебивши Яковенка.

– Шахи…

– А я бачу війну.

Хлопець лишень примружився, намагаючись зрозуміти сенс, а Вітя продовжив:

– Є лишень одна відмінність… – погладив він свої вуса, серйозно дивлячись на дошку. – Не всі тут чорні та білі. Всі сірі. Геть усі. Можливо з відтінками… схильностями до темряви або світла, але нема тут білих та чорних, і знаєш, що ще цікаво?

– Що?

– Те, що ти розумний хлопчик – майже одразу второпав правила гри. Вбити стільки пішаків – скільки зможеш. Але, як ти зрозумів, це не працює. Для пішаків завжди є заміна. Ось що цікаво… ти навіть і не спробував.

– Що не спробував?

– Хе-хе-хе, – розсміявся Віктор, погладжуючи себе по вусах.

– Подивись на свій задній ряд, – Наст провів поглядом ідеальний ряд з чітко вистроєних фігур, що за весь час гри не рушили з місця, гордовито дивлячись вперед на ворога, щоправда з-за спини пішаків. – На мій, – така сама картина була і у задньому ряду чорних фігур. – Чого ж я й кажу, що ти здивував мене тим, що навіть не спробував завдати шкоди моєму задньому ряду. Що до мене. Я цього не робив тому, що це не за правилами. Не за правилами цієї гри. Але ж ти буцім-то не знав правила, але все одно зробив вірно – відчуття помсти допомогло.

– Що ви маєте на увазі? – починав потроху розуміти хлопець, на що натякає сивий.

– Помста. Сильне відчуття – жага помсти. Коли твого товариша вбиває пішак – нащо полювати на короля? Краще помститися такому ж пішаку, тим паче він он де – перед тобою. Потім, звичайно, я хочу помститися за своїх пішаків – таким чином ми потрапляєм у нескінченне коло помсти, де складно визначити переможця.

– Вікторе… – посерйознішав Наст, чудовий настрій якого вже давно випарувався. – Це, звичайно, все цікаво, але я не розумію до чого… справді не розумію.

– Ну як же не розумієш, малий… – гірко посміхнувся той. – Я ж сказав тобі спочатку – доки лиш прості люди хочуть закінчення війни – цього не буде.

– Але…

– Доки пішаки рубають одне одного! – схилився він над дошкою, і милиця впала з-під його пахви на землю. Обличчя Віктора було в декількох сантиметрах від обличчя Яковенка. Очі дивилися в очі. – Королі стоять непохитно.

– Але…

– Доки війна йде – задній ряд стоятиме. Зміниться колір, будь-що, але задній ряд буде жити. Тільки пішаки хочуть миру, але воюють, задньому ряду хочеться лишень одного – лишатися на своєму місці, – відсахнувся він від столу і, скорчений, потягнувся за своєю милицею, доки Наст дивився у простір перед собою, неначе у порожнечу, намагаючись зібрати всі думки до купи.

– Ви не праві! – почав голосно він. – Я пішак, але я допоміг звільнити це місто, я…я… – розгубився в думках хлопець.

– А‑а, он де я чув… Анастас… таке рідкісне ім’я… точно. Ти ж герой України. Без жодної подряпини… Вибачте, пане герою, не буду з вами сперечатися.

– Я не герой України, але я помер за країну.

– Виглядаєте дуже живим, – похитав він головою зі скаженою посмішкою, спираючись на милицю та розгорнувши тулуба у напрямку до дороги. – Ти ж знаєш, що операція Венеція планувалася без твоєї участі?

– Що? – скривився Яковенко.

– В мене племінник в ГУР… Він розповідав мені, коли вже все сталося. Казав… що один скажений юнак, який взагалі не входив ні в які плани і повинен був лишень відвернути трохи на себе увагу, зробив диво, підірвав місце найтоншого прошарку землі, чим допоміг зберегти кілька наших літаків, які просто повинні були запустити по кар’єру авіабомбу.

– Я не вірю вам…

– Та не вір, мені байдуже, – щиро зітхнув Віктор і, вже зробивши перший крок від дошки, знов розвернувся.

– Ти не подумай, хлопче… я тобі трохи неґречно сказав за подряпини, ти молодець, справді, – поплескав він Наста по плечу і щиро посміхнувся.

– Але пішак… – саркастично додав хлопець.

– Е‑х, – видихнув вусатий. – Так хлопче… пішак. Як і я. Пішак може бути героєм, але він все одно лишається пішаком. А знаєш, в чому наша проблема? Спільна риса всіх пішаків?

– Ну? – вже просто бажаючи завершити цей діалог, нукнув хлопець.

Сивий чоловік узяв одного лежачого на боці пішака і поставив на дошку. Він зробив повільний крок на клітинку вперед та повернувся на клітинку назад.

– Обмежені можливості.

З цими словами сивий чоловік покинув Наста, залишивши на самоті зі своїми думками та купкою шахів, що розкидано лежали на дошці. Партія так і не добігла кінця, ендшпіль так і не настав.

***

(30 хвилин потому)

– Зараз-зараз, секундочку, е-хе, – важко дихала дівчина. – Давай трошки відпочинемо, – Ліра сіла на сідниці прямо посеред курної дороги.

Зі скронь дівчини збігали крапельки поту. Футболка була мокра наскрізь. За тридцять хвилин вона побила всі свої колишні рекорди з дальності та швидкості ходи, але допоки пара не пройшла навіть половини шляху. Піднявши свої зелені очі на Наста, вона змучено похитала головою у сторони.

– Йди без мене… я більше не можу, – подивилася собі під ноги дівчина, щось розглядаючи у землі.

– Х‑е-е, – тяжко видихнув Наст. Пара знаходилася на виїзді з селища Павлоград, йдучи його вузькими стежинками. До мосту залишалося недовго, але до Настової минулої оселі – мінімум 30 хвилин швидкого кроку. – Ну, добре… ти поки сиди тут… ні, краще в тих кущах почекай на мене, а я швиденько туди і назад, добре? – ледь утримуючи серйозну гримасу, запропонував Наст, але тільки-но побачив цей погляд ображеного цуценяти, швиденько виправився. – Та все-все, жартую.

– Та ні – йди, – відвернулася Ліра, щоб скрити оченята, що вже блищали.

– Хе-хе-хе, – вже не втримався Наст і сів на коліна поруч та почав цілувати Ліру в усі гарні місця її обличчя. – Ну все-все, ну як я тебе тут лишу, кохана моя, – не переставав цілувати хлопець.