Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знедолені 📚 - Українською

Читати книгу - "Знедолені"

312
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знедолені" автора Віктор Гюго. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 141 142 143 ... 214
Перейти на сторінку:
у мавп.

Потім показав старшому на товсту й чудово сплетену мату, на якій той лежав:

— А цю штуку я взяв у жирафи.

Після короткої мовчанки Гаврош провадив:

— Усе це належало звірам. Вони на мене не розсердились. Я пояснив їм, що беру їхнє манаття для слона.

Він знову помовчав, а тоді сказав:

— Перелізеш через мур — і плювати тобі на владу. Ось так!

Двоє малих із боязкою шанобою поглядали на цього відважного й винахідливого хлопця. Безпритульний, як і вони, слабкий, як і вони, він, одначе, був наділений якоюсь просто-таки казковою могутністю.

— Добродію, — боязко запитав старший, — а поліцаїв ви не боїтесь?

Гаврош обмежився зауваженням:

— Треба казати не «поліцаї», а «фараони», хлопче.

Менший, який лежав скраю, дивився широко розплющеними очима, але не озивався. Гаврош підіткнув під нього «ковдру», як це зробила б мати, і підсунув під рогожу якесь ганчір’я, влаштовуючи йому в такий спосіб подушку.

— Ну як? Добре тут? — спитав він, звертаючись уже до старшого.

— Дуже! — відповів той, дивлячись на Гавроша з виразом врятованого янгола.

Бідолашні малюки, змоклі під дощем, потроху почали зігріватися.

— До речі, — провадив Гаврош, — а чого ви плакали?

І додав, показавши пальцем на меншого:

— Ну такий опецьок, то ще нехай. Але дорослому, як ти, плакати не годиться. А то дивишся на тебе — теля та й годі.

— Як не плакати, — сказав хлопець, — коли в нас немає домівки, й ми не знали, куди йти. А надворі ніч, і ми самі-одні.

— Послухай-но, — сказав Гаврош. — Ніколи не варт рюмсати через дрібниці. Я про вас потурбуюся. Нам буде весело — ось побачиш. Улітку ми купатимемось біля Аустерліцького мосту й бігатимемо голяка по плотах, щоб подратувати праль. Вони так репетують і сердяться — бачив би ти, які вони кумедні. Ми підемо на Єлисейські Поля дивитись на людину-скелета. Він живий, але такий худий, що кістки випинаються назовні. А ще я поведу вас на виставу, на Фредеріка Леметра. Я маю знайомих акторів, а одного разу навіть грав на сцені. Ми, хлопчаки, бігали під полотнищем, а воно коливалось і зображувало море. Я вас теж улаштую до свого театру. А потім ми підемо дивитись на дикунів. Вони несправжні, ті дикуни. На них рожеве трико, і видно, як воно морщиться, а на ліктях заштопане білими нитками. Побуваємо ми й в Опері. А зайдемо туди з клакерами — це ті, кому платять, щоб якомусь акторові вони плескали, а іншого освистували. Ми ще з вами подивимось, як відрубують голову на гільйотині. Я покажу вам ката. Він живе на вулиці Маре. Звати його пан Сансон. На дверях у нього поштова скринька. О, ми з вами добре порозважаємось!

Аж раптом на палець Гаврошеві впала крапля гарячої смоли, й це повернуло його до дійсності.

— Чорт забирай! — сказав він. — Я не можу витрачати більше одного су в місяць на освітлення квартири. Вляглися — значить, треба спати. Нам нема коли читати романи пана Поля де Кока. Крім того, світло можуть помітити фараони.

Негода посилювалася. Гуркотів грім, і чути було, як барабанять по спині слона краплі зливи.

— Одурили ми тебе, дощ! — вигукнув Гаврош. — Люблю слухати, як дзюркотить водичка по ногах моєї долівки. Зима дурна; їй не вдається нас намочити, от вона й лютує, стара водоноска.

У відповідь на ці нешанобливі слова спалахнула така сліпуча блискавка, аж її спалах проник крізь щілини у слоновому череві. А за спалахом ударив оглушливий грім. Дітлахи скрикнули й підхопились на ноги, мало не збивши сітку з жердин. Але Гаврош обернув до них своє сміливе личко й голосно засміявся:

— Спокійно, малюки! Не розваліть мені хату. Оце так грім! Браво, Господи! У тебе вийшло не гірше, ніж у театрі Амбіґю.

Він поправив сітку, легенько штовхнув обох малих на постіль, натис їм на коліна, щоб вони випростались, і гукнув:

— Добрий Господь запалив свою свічку, і я можу погасити свою. Треба спати, дітки. Накривайтеся, я зараз гашу. Готові?

— Так, — прошепотів старший. — Мені дуже добре. Під головою наче пухова подушка.

— Кажуть не «голова», а «довбешка», — зауважив Гаврош.

Двоє малих притиснулись один до одного. Гаврош натяг їм укривало аж на вуха і втретє за сьогодні повторив:

— Спіть!

І дмухнув на ґніт.

Як тільки світло погасло, сітка, що під нею лежали діти, почала якось дивно тремтіти. Чувся глухий скрегіт із металевим призвуком. Здавалося, безліч зубів угризаються в мідний дріт. Усе це супроводжувалося різким попискуванням.

П’ятирічний малий, почувши над головою це шарудіння, похолов від жаху і штовхнув ліктем старшого брата, але той уже спав. Тоді малюк наважився пошепки звернутися до Гавроша:

— Добродію!

— Га? — озвався Гаврош, який уже склепив повіки.

— Що це шарудить?

— Пацюки, — відповів Гаврош.

І знову опустив голову на мату.

Справді, пацюків у слоновому череві були сотні. Світло ґнота змушувало їх триматися по кутках, але тепер, коли в цій печері, яку звірі вважали своєю оселею, запанувала темрява, вони осміліли й, відчувши «запах свіжини», табунами накинулись на Гаврошеве шатро, певне, сподіваючись прогризти дріт.

Тим часом малий не міг заснути.

— Добродію! — знову озвався він.

— Чого тобі? — спитав Гаврош.

— А що воно — пацюки?

— Це такі миші.

Гаврошеве пояснення трохи заспокоїло малого. Колись він бачив білих мишей і зовсім їх не злякався. Проте він знову озвався:

— Добродію!

— Ну, що тобі?

— А чого у вас нема кота?

— Був у мене один, — відповів Гаврош, — та вони його з’їли.

Почувши ці слова, малий знову затремтів від страху.

— Добродію!

— Га?

— Кого з’їли?

— Кота.

— А хто з’їв кота?

— Пацюки.

— Миші?

— Ну так, пацюки.

Нажаханий цими мишами, які їдять котів, малюк провадив:

— Добродію, а нас вони не з’їдять, оті миші?

— Ще й як! — сказав Гаврош.

Страх малого досяг найвищої межі. Але Гаврош додав:

— Не бійся! Вони сюди не проберуться. Ось тобі моя рука. Замовкни й спи!

І взяв малого за руку. Хлопець притис Гаврошеву руку до себе й трохи заспокоївся. Навколо запанувала тиша: почувши людські голоси, пацюки розбіглися. Незабаром вони знову люто накинулися на сітку, але троє малих уже міцно спали й тому нічого не чули.

Година за годиною минала ніч. Темрява вкривала площу Бастилії, поривами налітав зимовий вітер із дощем. Величезний слон стояв нерухомо, мовби вдивляючись у темряву; здавалося, він поринув у глибоку задуму, задоволений, що дав притулок трьом бідолашним дітям.

Десь перед світанком із вулиці Сент-Антуан вибіг чоловік; він швидко перетнув площу і крізь щілину в паркані прослизнув під черево слона. Там він крикнув — раз

1 ... 141 142 143 ... 214
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знедолені», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знедолені"