Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

навколо столу, щоб кого-небудь схопити, хоч було й очевидно, що хапати ти нікого не хочеш, тільки вдаєш, що хочеш, а наша мати для годиться зрештою кого-небудь рятувала. І дитині здавалося, що завдяки твоїй ласці їй, дитині, знову зберегли життя, і вона сприймала його як незаслужений дарунок від тебе й жила з цим дарунком далі. Це саме можна сказати і про погрози в разі непослуху. Коли я починав робити щось таке, що тобі не подобалося, й ти погрожував мені невдачею, святоблива шанобливість перед твоєю думкою була така глибока, що невдача, хай навіть, можливо, значно згодом, ставала неминучою. Я втрачав віру в те, що робив. Мене опановували вагання, сумніви.

І що старшим я ставав, то більше нагромаджувалося матеріалу, яким ти міг скористатися на доказ моєї нікчемності; згодом помалу виявлялося, що в певному сенсі ти справді мав рацію. Я, знову ж таки, не важуся стверджувати, нібито став таким лише через тебе; ти тільки поглибив те, що в мені було, але поглибив великою мірою, бо твоя влада наді мною була безмежна, і ти застосовував її без обмежень.

А особливо ти покладався на виховання іронією, саме вона найкраще й відповідала твоїй перевазі наді мною. Зазвичай зауваження прибирали в тебе такої форми: «А зробити це не так, а отак ти не вмієш? Це тобі вже, либонь, не до снаги? На це в тебе, звісно, немає часу?» І таке інше. До того ж кожне таке запитання супроводжувала зла посмішка і зла міна. Певною мірою я почувався покараним ще доти, як дізнавався, що зробив щось погане. Брали за живе й зауваження, адресовані мені як третій особі, коли я не гідний був навіть того, щоб у мій бік просто кинути зле слово. Скажімо, формально ти звертався нібито до матері, але по суті — до мене (бо я сидів тут-таки), промовляючи: «Від добродія сина цього, звісно, годі сподіватися», — і таке інше. (Потім це обернулося на своєрідну інтриґу, яка полягала в тому, що я, коли, наприклад, поруч була мати, спершу не важився, а згодом за звичкою вже й не пробував звертатися до тебе з яким-небудь запитанням безпосередньо. Для дитини багато безпечніше було спитати про тебе в матері, що сиділа поруч з тобою. Тоді я питав: «А як там наш батько?» — і в такий спосіб уникав будь-яких несподіванок.) Траплялися, звичайно, й випадки, коли я цілком поділяв твою злющу-презлющу іронію, надто коли вона стосувалася кого-небудь іншого, наприклад, Еллі, з якою я роками гиркався. Для мене це було свято злостивості і зловтіхи, коли за столом ти мало не щоразу казав про неї, наприклад, таке: «Цій опецькуватій дівці конче треба сидіти за десять метрів од столу!» — і без найменшого сліду приязні й добродушності, а як запеклий ворог, намагався на своєму стільці підкреслено її мавпувати, показуючи, як вона, на твою думку, вкрай огидно сидить. Як часто доводилося тобі повторювати такі й подібні сцени, і як мало ти досягав ними насправді! Гадаю, причина була в тому, що твій гнів і злість не дуже відповідали самому приводу, який їх викликав, не вірилося, що до такого гніву могла довести звичайна дрібниця, — подумаєш, хтось там трохи далеко сидів від столу; враження було таке, що той гнів наростав у тобі вже давно, й лише випадково саме цей привід спричинив до такого вибуху. А позаяк усі були певні, що привід однаково знайдеться, то ніхто за собою аж так і не стежив, до того ж постійні погрози притупляли сприйняття, й помалу ми майже впевнилися в тому, що бити нас не будуть. Я ставав похмурою, неуважною, неслухняною дитиною, весь час готовою до втечі, переважно внутрішньої. Так страждав ти, так страждали ми. Зі свого боку, ти мав цілковиту рацію, коли, зціпивши зуби, з клекітливим сміхом, який уперше викликав у дитини уявлення про пекло, гірко, бувало, казав (як оце недавно з приводу одного листа з Константинополя): «Нічогенька собі компанія!»

З таким ставленням до рідних дітей зовсім не в’язалися твої нарікання при людях — а це траплялося досить часто — на власну долю. Не приховую, дитиною (принаймні поки не підріс) до твоїх жалів я лишався зовсім глухим і не розумів, як ти взагалі можеш очікувати співчуття. Ти був з усіх поглядів такий велет! Навіщо тобі наше співчуття чи, тим більше, наша допомога? Її ти мав, по суті, зневажати, як нерідко зневажав самих нас. Тому я не вірив у твої нарікання й підозрював, що за ними приховується якийсь підступний намір. Аж перегодом я збагнув, що ти справді дуже страждаєш через дітей, але тоді, коли твої нарікання за інших обставин ще могли б викликати по-дитячому щирі, позбавлені сумнівів почуття, готовність прийти на допомогу, — тоді ці нарікання здавалися мені тільки ще одним очевидним засобом виховання й приниження; сам собою цей засіб був не дуже ефективний, але його шкідливий побічний вплив виявлявся в тому, що дитина призвичаювалась не надто серйозно сприймати саме ті речі, які має сприймати серйозно.

На щастя, бували, звичайно, й винятки — переважно тоді, коли ти страждав мовчки і любов та доброта самотужки долали в моїй душі всі перешкоди й ставали там повновладними господарями. Щоправда, траплялося так не часто, зате це були прекрасні хвилини. Наприклад, у минулі часи, коли спекотного літа я заставав тебе після обіду в крамниці: ти стояв, стомлений, біля бюрка, спершись на нього ліктями, й дрімав; або коли ти геть змучений приїздив щонеділі до нас на дачу; або коли одного разу тяжко захворіла мати й ти, здригаючись від ридань, тримався за книжкову шафу; або коли ти під час останньої моєї хвороби тихенько ввійшов до мене в Отлину кімнату, спинився на порозі й, щоб не тривожити мене, а тільки побачити в ліжку, лише витяг шию й помахав мені рукою. У таких випадках я просто лягав і плакав від щастя; плачу й тепер, коли пишу про це.

У тебе на диво гарна, рідкісна усмішка — спокійна, задоволена, доброзичлива, вона може сповна ощасливити того, кого стосується. Я не пригадую, щоб у моєму дитинстві вона коли-небудь була вочевидь звернена до мене, одначе так, мабуть, усе ж бувало, бо тоді чом би ти мені в ній відмовляв, адже я ще здавався тобі безневинним і ти покладав на мене великі надії. А втім, навіть такі приємні враження з часом тільки поглиблювали в мені усвідомлення провини й робили світ для