Читати книгу - "Володимир"

"Боже, боже, - прошепотіла Малуша, - який ти красивий, добрий син і який суворий, холодний світ..."

"Він суворий і холодний, - одразу ж сказав Володимир, - але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людіям, воєводам своїм і боярам, гридням і дружині, мужам всіх земель: се - мати моя, ось вона сидить і повинна сидіти поруч зі мною ".

"О сину, сину, - відповіла Малуша, - як ти похожий на батька свого Святослава. Ні, не піду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе... Колись ти, як син мій, лежав біля серця мого, зараз ти князь Русі, а лежиш у серці в мене. Одного я б хотіла, - промовила Малуша й тяжко зітхнула: - Щоб ти ніколи, ніколи не забував про мене. - Вона гладила й гладила сивий чуб на його голові. - А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалій себе, мене..."

І раптом Малуша прокинулась. Після яскравих вогнів палати, які вона так виразно бачила в сні, після теплої, душевної розмови, що тільки-но була в неї з сином, її дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якій раптом опинилась.

Але не тільки це сполошило й змусило затремтіти все тіло Малуші - серед темряви й пустки, що стигла над Дніпром, берегами, Горою, всім світом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помирає і востаннє, бодай голосом своїм, прощається з світом.

- Боже, боже! - вирвалось у Малуші. - Поможи ж йому, поможи!

Крик ще мить лунав у пустці й тиші ночі і як раптово виник, так і обірвався.

- Най буде прощен! - промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зігріти перемерзле тіло...

Хто знає, чи довго сиділа вона - для неї зникло все, навіть час... Година, дві, три - а хіба не однаково?

Починало світати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на піску ціпочок, сперлась на нього і пішла, пішла понад берегом.

З лівої руки, далеко за Дніпром, ясніло небо, там плавали легкі, схожі на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що стоїть з києм у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намітка, туман, праворуч темніла Гора - з лісами, які круто спадали яругами до Дніпра, чорною стіною вгорі.

Спираючись на ціпочок, Малуша йшла понад Дніпром - стежкою, що звивалась по долині, серед кущів, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша.

Так вона дійшла до землянки, в якій жив Тур, сіла на камені недалеко від дверей - він немічний, хворий, може, ще спить, навіщо його будити?!

Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало вставати з-за Дніпра, а в землянці було все тихо.

- Туре! - покликала Малуша. У землянці ніхто не відповів, і це було дуже дивно, бо старий гридень прокидався від найменшого шуму.

- Туре! - підвелась Малуша з каменя й постукала в двері.

Від доторку її руки двері прочинились, Малуша побачила дерев'яне ложе під стіною землянки, босі ноги Тура.

Він лежав мертвий на ложі, як і спав - горілиць, витягнувши руки, з обличчям, на якому відбились втома, горе, вічний спочинок, і Малуша схилила коліна перед тілом того, хто любив її так безмежно й вірно, торкнулась устами його холодної руки.

1

3

На початку нового року, в пролітті*(*Новий рік на Русі починався до XV ст. з березня; проліття - перші три весняні місяці: березень, квітень, травень.), князь Володимир одержує сумну звістку з города Полотська - там від невідомої хворі помер князь Ізяслав, а невдовзі жона його і син Всеслав.

- Требіте путі! - велить Володимир. - Їду попрощатись з сином і його родиною.

І в розпуть і студень, через ліси й болота їде він до далекого Полотська, стоїть над могилами Ізяслава, жони його і Всеслава, що поховані були біля нової дерев'яної церкви, кілька днів живе у фортеці Регволда, ночує в палаті, де колись говорив з Рогнідою...

Володимир не спить, не може заснути в цій палаті. На мить забувшись, він чує далекий голос Рогніди, встає, підходить до вікна. У сірому тумані ледь окреслюються стіни города, каламутна Двіна; над високою кручею, там, де колись Рогніда опоряджала в далеку путь на лодії вбитих батька й братів, йому ввижається тінь: може, то душа Рогніди, знаючи, що Володимир у Полотську, прилинула сюди, в землю отця свого?

Світає... Ні, нікого й нічого немає над каламутними водами Двіни, край кручі стоїть самітна берізка.

- До Києва! Швидше до Києва! - велить дружині князь.

Князь Володимир лишається на Горі один. Цього ніхто не знає, - у нього є жона, цариця Анна, яку з повним правом називають красунею світу, Володимира оточують бояри, воєводи, мужі, що бережуть його нині так, як, либонь, ніколи ще не берегли жодного князя, вони раболіпствують перед ним, моляться на нього, славословлять, у нього є гридьба, що невідступне з мечем у руках охороняє князя-василевса, з ним - церква, єпископ і священики, а відтак і бог.

А все ж князь Володимир одним один. Цариця Анна - о, як йому чимдалі важче бачити її, проводити з нею дні й довгі ночі; бояри, воєводи, мужі - він не вірить, навіть починає боятись їх. Єпископ, священики - ні, й вони не можуть заспокоїти його.

У один з осінніх днів Володимир кличе до себе кращого здателя київського Косьмину, довго радиться з ним у своїй палаті, велить збудувати терем у Берестовому.

Здатель Косьмина не розуміє князя, який має чудові тереми на Горі, у Вишгороді, Білгороді. Терем у Берестовому, за три поприща від Києва, - що ж, він вирубає там ліс, навезе каміння й древа, поставить фортецю, яку видно буде з Гори, Дніпра, лівого берега.

Князь Володимир думає про інше.

- Ти, Косьмино, не рубай там жодного дерева, гай над Дніпром як стояв, так і мусить стояти, не вези туди каміння й древа, не став ні фортеці, ні палат високих, збудуй мені невеличкий терем, у якому б я жив один, де б міг спочити від усього світу...

Старий здатель Косьмина зрозумів князя - на