Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

зважати на майбутнє, не полишати роздумів, бути пильним душею,- а її легше привчиш до пильності, легше розгорнеш, коли матимеш поруч когось іншого. Ось чому нам потрібен або хтось досконалий, або такий, хто на шляху до досконалості чи близький до неї. Досконалий принесе користь, підперши наш задум здоровим глуздом. Недарма кажуть, що люди бувають гострозорішими у чужих справах, ніж у своїх. Бо внаслідок пороку з ними трапляється так, що одних засліплює самолюбство, інших - страх: у небезпеці вони не можуть помітити рятівного виходу. Коли ж їм нічого не грозить, коли вони поза страхом, щойно тоді беруться за розум. І все-таки, що стосується деяких речей, то навіть мудреці докладніше бачать їх в інших людей, ніж у себе. І насамкінець, мудрець завдячує мудрецеві й ось тим наймилішим і найбла-городнішим - «того ж самого хотіти й того ж самого не хотіти» : йдучи в одному запрягу, виконуватиме величну працю.

Я зробив те, чого ти вимагав, хоч усе воно в порядку черги було серед питань, що їх хочу охопити в книгах про моральну філософію. Пам'ятай про те, що вже за звичаєм повторюю: все це - лиш для вигострювання нашого дотепу, й ніщо інше. Так само часто повертаюсь до питання: а що мені це дасть? Може, стану хоробрішим, справедливішим, поміркованішим? Я ще не маю часу для вправ, бо ще й досі потребую лікаря. Чому ж вимагаєш від мене непотрібної науки? Ти подав великі надії, тож пробуй, довершуй! Ти говорив, що я буду безстрашним, коли довкола мене зблискуватимуть мечі, навіть коли вістря торкнеться горла, коли навкруги палахкотітиме пожежа, коли раптовий буревій почне жбурляти моїм кораблем по всьому морю. Подбай же, щоб я зневажив і насолоду, й славу. А вже потім повчатимеш, як розплутувати химерні вузли, розумітись на двоз-начностях, проникати в затемнене; тепер - навчи необхідного.

Бувай здоров!

ЛИСТ CX

Сенека вітає свого Луцілія!

А це вітання засилаю тобі з моєї номентанської садиби й зичу гарного настрою, тобто - прихильності всіх богів; вони ж бувають лагідними і сприятливими лише до тієї людини, яка стала прихильною сама до себе. Забудь наразі те, в чому дехто переконаний,- начебто до кожного з нас приставлено бога-опікуна, щоправда, не з тих, що їх звичайно вшановуємо, а з богів нижчого ряду - з тих, кого Овідій називає «богами з низів»(1). Але я хочу, щоб ти, відійшовши від цього переконання, водночас пам'ятав: наші предки, вірячи в те, були стоїками,- кожному вони давали і генія, і Юнону. Пізніше ми поміркуємо, чи стільки вже того дозвілля у богів, аби займатись особистими справами кожної людини; наразі знай ось що: чи ми, скажімо, приписані до богів, чи знехтувані ними й полишені на волю випадку(2),- нікому не зможеш назичити нічого гіршого, аніж бути в гніві на себе самого. Зайве було б на когось, хто, на твій погляд, заслуговує кари, накликати неприязнь богів: вони й так неприязні до нього, хоч би й видавалося, що він гараздує завдяки їхній прихильності. Приглянься пильніше, якими є наші справи в дійсності, а не як вони виглядають,- і ти побачиш, що більшість бід випало нам на щастя, а не на нещастя. Як часто те, що називаємо невдачею, було й причиною, і початком успіху! Як часто сприйнята гучними привітаннями подія стала щаблем до прірви - піднесеного підняла ще вище, мовби для того, аби ступив на те місце, звідки вже цілком безпечно падати! Але й саме падіння - не зло, якщо лишень бачиш межу, нижче від якої природа нікого не скидає. Близьким є кінець усього сущого, близький він, кажу,- хоч бери те місце, звідки щасливця проганяють, а хоч те, звідки нещасливця випускають. Ми самі відсуваємо одне й друге, самі розтягуємо шлях то надією, то страхом.

Але, якщо ти розсудливий, то вимірюй усе мірою людських можливостей. Спробуй обмежити і те, з чого радієш, і те, чого боїшся. Варто коротше чомусь радіти, аби не так довго чогось боятися. Та чому я вкорочую лиш те зло? Вважай, що ти взагалі нічого не повинен боятися! Все, що нас хвилює, ошелешує,- марниці. Ніхто з нас не дошукується правди - ми лиш передаємо один одному страх; ніхто не зважився наблизитись то того, що нас непокоїть, аби пізнати природу свого страху, приглянутись, чи то, бува, не благо. Через те й вірять у пусту, нікчемну вигадку, бо її досі ще не викрито. Зрозуміймо, нарешті, як то важливо придивитись уважніше: відразу виявиться, наскільки невиразне, короткочасне й нітрохи не грізне все те, чого лякаємось. У душі в нас таке сум'яття, яким його бачив Лукрецій:

Як ото в пітьмі сліпій усього лякаються діти,

Так серед білого дня і ми боїмося, дорослі .

Справді! Хіба ми не дурніші від будь-якого дітвака, якщо й при денному світлі боїмося? Хоча ні! Це неправда, Лукрецію, що ми боїмося при світлі,- ми самі все зробили для себе темним. Нічого не бачимо - ні шкідливого для нас, ані помічного. Все життя метушимося, раз по раз на щось наштовхуємось, але ні зупинитись не можемо, ні озирнутись, кудою б краще ступити. От бачиш, що то за безум - біганина в темряві. Ми ж, далебі, наче тільки того й хочемо, щоб нас відкликали з якомога дальшої відстані, і, хоч не знаємо, куди нас пориває сліпий розгін, продовжуємо мчати в тому ж напрямі.

Але ж у тій темряві, досить нам захотіти, могло б заблиснути світло. А це можливо лиш за однієї умови: якщо хтось захоче сприйняти справи людські й божественні, якщо у знання тих справ не тільки заглибиться, але й перейметься ним; якщо, навіть володіючи тим знанням, повертатиметься до нього й зіставлятиме його зі своїми вчинками; якщо дошукуватиметься, що таке благо, а що зло і коли тими назвами послуговуємось помилково; якшо міркуватиме про те, що таке почесне, а що ганебне, у чому полягає провидіння. Але й це - не межа допитливості людського розуму: йому любо зирнути ген за сам світ, зрозуміти, куди його та бистрінь пориває, з чого він виникнув, до якої грані спрямовані всі речі у своєму нестримному русі. Ми ж, відвернувши душу від божественного споглядання, скерували її на нікчемне та вбоге, аби вона слугувала жадобі, аби, полишивши світ, його прекрасні обрії і тих, що всім керують, володарів, копирсалась у землі, промишляючи, яке б то