Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

ще з неї викопати зло, не вдовольняючись тими, що на виду, благами. Адже те, що нам на користь, наш бог, наш отець розмістив дуже близько від нас - рукою сягнути; не сподівався, що шукатимемо,- сам дав, а шкідливе заховав глибоко. Тож нарікати можемо хіба що на себе самих: те, від чого гинемо, ми всупереч природі добули з її схову на світло денне. Свій дух ми зробили невільником насолоди, а потурати їй - значить відкрити джерело всіх зол; ми віддали його честолюбству, розголосу й іншим марним, нікчемним звабам.

Так до чого я тепер закликаю тебе, що раджу робити? Нічого нового,- бо ж не від нових хвороб шукаємо засобів,- але передусім те, щоб ти наодинці, сам із собою гарненько поміркував, що необхідне, а що зайве. Необхідне трапиться тобі на кожному кроці; зайве треба завжди шукати, і то дуже старанно. Ти не матимеш, одначе, підстави надто хвалити себе за те, що зневажаєш золоті ложа і вицяткований самоцвітами посуд. Бо що то за доброчесність - зневажати зайве? Знехтуєш необхідним - ось тоді й вихваляйся! Невеликий то подвиг, коли обходишся без володарських пишнот, коли не жадаєш для себе тисячофунтових кабанів, язиків рожевокрилих птиць(4) та інших дивоглядів, призначених для розкоші, яка вже гидує цілими створіннями, а вибирає з кожного лиш одну якусь частину,- тоді подивлятиму тебе, коли не поласишся навіть на окраєць грубого хліба, коли переконаєш себе, що й трава зростає не лише для худоби, але, при необхідності, й для людини; коли знатимеш, що й вершечки дерев можуть служити вмістом для шлунка, який напихаємо всякими коштовностями, начебто він міг усе це зберігати неторкнутим. Його ж треба наповнювати без забаганок. Бо й справді, яка різниця, що він отримує? Хіба ж отримує не з тим, аби втратити? Тебе втішає стіл, заставлений всім тим, що можна виловити на суходолі й на морях; щось одне тим приємніше для тебе, чим свіжішим його кладуть на тацю; щось інше - чим довше його відгодовували і змушували товстіти, поки аж розпливалось од свого товщу, ледве тримаючись купи. Тебе втішає майстерно дібраний запах усіх тих страв. Але - клянусь Гераклом! - тільки-но всі ті клопітні, вишукані наїдки потраплять у живіт - одразу ж перетворюються в одну й таку ж саму гидоту. Хочеш покласти край ненажерливості? Глянь на її вихід.

Я пам'ятаю, як Аттал, викликаючи загальний подив, говорив таке: «Довго я схилявся перед багатством. Бувало, аж дух перехопить, коли то там, то там зблисне якась пишнота. Я вважав, що й приховане від очей подібне до того, що засліплює нас своїм блиском. Але одного разу з нагоди якоїсь великої врочистості я мав змогу озирати водночас усі багатства міста - різьблені вироби з золота й срібла і багато такого, що перевищує своєю цінністю золото й срібло; я бачив вишукане різнобарв'я шат, привезене не тільки з-за наших границь, але й з-за границь наших ворогів. Тут зір привертали юрми прекрасних одягом і вродою хлопців, там - жінок, та й усе інше, що виставила для загального огляду достойність найвищої влади, яка й сама озирала свої маєтності. Але чим є все те, питаю, як не розпалюванням уже й без того розпалених людських жадань? До чого той пихатий похід багатств? Чи ми зібрались, аби вчитись бути жадібними? Та щодо тих жадань, то я, присягаюсь, менше їх відтіля виніс, аніж приніс, і знехтував багатствами не тому, що вони зайві, а тому, що нікчемні. Хіба ти не бачив, як той похід, хоч повільний і розтягнений, закінчився через пару годин? То невже ж усе наше життя мало б бути заповнене тим, що не могло заповнити й однієї днини? А ще додалось таке: в мене було враження, що всі ті пишноти зайві не тільки для їхніх власників, а й для глядачів. Отож, як тільки щось подібне вдарить мені в очі,- коли трапиться побачити розкішний дім, почет обряджених рабів, лектику на раменах добірних слуг, тут же питаю сам себе: «Чому дивуєшся? Перед чим ціпенієш, зчудований? Усе це - одна лиш дута показність! Адже такими речами не володіють - їх виставляють напоказ, а поки ними милуються, вони проминають. Краще зверни свій погляд на справжні багатства. Навчись бути вдоволеним чимсь малим і на повний голос, бадьоро повторюй: маємо воду, маємо крупник,- тож позмагаймося щастям із самим Юпітером! Але позмагаймося, прошу тебе, навіть тоді, коли й того в нас не буде! Ганебно вбачати блаженство життя у золоті й сріблі, настільки ж ганебно - у воді й крупнику».- «Гаразд, а як мені бути, коли й справді залишусь без тієї поживи?» - Питаєш, чим зарадити нужді? Голодові кладе край сам же голод. Інакше яка ж різниця, щ? тебе змушує до рабства - щось велике чи щось мале? Яке ж то має значення, наскільки великим є те, в чому може відмовити тобі фортуна?

Навіть та вода й крупник залежать від чужої примхи. Вільним є не той, кому фортуна мало що може заподіяти, а той, кому вона нічого не заподіє. Так воно є: хочеш позмагатися з Юпітером, який нічого не жадає,- сам мусиш позбутися жадань». Ось що Аттал говорив нам, а природа говорить усім. Якщо захочеш часто над тим роздумувати, то доможешся того, що таки будеш щасливим, а не видаватимешся таким, тобто видаватимешся щасливим собі самому, а не іншим.

Бувай здоров!

ЛИСТ СХІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Ти питав мене, як назвати «софізми» латинською мовою. Багато хто пробував якось їх назвати, але жодна назва не пустила кореня. Я гадаю так: оскільки тієї речі ми не приймали, не послуговувались нею, то, очевидно, противились і самій назві. Все ж найвідповіднішою, на мій погляд, є та, яку вжив Ціцерон: він назвав їх «викрутасами», бо й справді: хто ними захоплюється, той сплітає всілякі химерні питаннячка, не маючи з того ніякої користі для життя, не роблячись ні стійкішим, ні поміркованішим, ані піднесенішим. Хто ж за рятівний засіб узяв собі філософію, у того сильним, незламним стає дух, той сповнюється впевненості; і що ближче підійдеш до нього, то більшим він видається. Так буває з великими горами: їхня стрімкість не так вражає, коли дивитись на них звіддаля; коли ж наблизишся, тоді виразно бачиш, до яких висот зметнулись їхні вершини. Так само, мій Луцілію, з філософом, який не словесними хитрощами, а ділами