Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Дивовижна логіка у товаришів комуністів з «Аргументів і фактів»: Власов служив в армії, яка воювала на боці Гітлера, - це погано, а Куликов служив в армії, яка воювала на боці Гітлера, - це добре.

Рятуючи честь своєї країни, свого народу і своєї армії, я кричу на всі континенти: ми не назавжди мали намір залишатися гітлерівцями! Ми хотіли порвати з гітлеризмом.

Здавалося б, а що в цьому поганого?

Але ні! Маршал Радянського Союзу В.Г. Куликов не згоден: не збиралися ми з Гітлером рвати! Ми всі, і я особисто, хотіли зберігати вірність Гітлеру!

Що ж виходить? Виходить, що Маршал Радянського Союзу В.Г. Куликов - антифашист мимоволі. Просто Гітлер не захотів більше дружити з радянським народом та його великими вождями. А якби Гітлер не напав, то Куликов так би і залишався вірним гітлерівцем.

А ось начальник всіх письменників СРСР, Герой Радянського Союзу Карпов. Ідея у нього та ж: зізнаюся, я проти Гітлера воював, так не по своїй же волі! Це Гітлер з нами справи мати не захотів, а будь моя воля, так я б і далі в компанії з СС спалював би села і розстрілював полонених тисячами.

І багато ще таких знайшлося.

Так от, кожен, хто оголошує, що Радянський Союз не мав намірів нападати на Німеччину, тим самим оголошує себе гітлерівським посіпакою: радий би Гітлеру служити, та тільки він мене на службу не взяв. І весь бруд на генерал-лейтенанта Власова Андрія Андрійовича - через ревнощі: його ж Гітлер узяв на службу, а мене не взяв. А вже я б вірою і правдою...

Вже 6 березня 1953 року, тобто наступного дня після смерті Сталіна, Берія наказує першому заступнику міністра внутрішніх справ С.Н. Круглову підготувати пропозиції щодо передачі всіх будівельних главків МВС у відання відповідних міністерств, а табори й колонії - в Міністерство юстиції. Проект постанови новий міністр МВС передає до Президії Радміну 17 березня, а 18 березня вона була вже оприлюднена. Таким чином, вирішальні кроки в руйнуванні ГУЛАГу були здійснені Берією вже в березні 1953 року, а Хрущов лише зробив наступний логічно неминучий крок зі звільнення політв'язнів. Причому не дуже поспішав.

Розповідь Жукова про Лаврентія Павловича Берію ще більше дивує.

Ось що Жуков розповів своєму співавтору Анні Міркін під час їхньої першої зустрічі: «Вів він себе, як останній боягуз, на суді плакав, благав зберегти йому життя. Ні, вже коли доведеться померти, прийми смерть гідно!»

Анна Давидівна згадує, що Жуков, вимовивши ці слова про поведінку Берії на суді, «весь якось випростався, знову став недоступний і велично суворий. І віриш, що тільки так ця людина могла б померти - з високо піднятою головою» («Огонек». 1988. No 16. С. 14).

Жуков неодноразово повертався до цієї теми: «При розстрілі Берія тримав себе дуже погано, як останній боягуз. Істерично плакав, ставав на коліна, і нарешті, весь обгадився» (Георгій Жуков. Стенограма жовтневого (1957 р.) пленуму ЦК КПРС та інші документи. С. 624).

Тут знову спливає образ міфічного ад'ютанта Власова з револьвером у руці. Тут знову нас дивує дивна ясність, з якою стратег згадує про події, учасником яких він не був.

Групу Берії судили Спеціальною Судовою Присутністю Верховного Суду СРСР. Головою Спеціальної Судової Присутності був призначений Маршал Радянського Союзу І.С. Конєв. Членами Присутності були Шверник Н.М., Зейдін Е.Л., Москаленко К.С., Михайлов Н.А., Громов Л.А., Луньов К.Ф., Кучава М.І.

Суд був закритим. Жукова на суді не було.

Вирок до виконання привів генерал-полковник Батицький, майбутній Маршал Радянського Союзу.

При виконанні вироку були присутні генерал армії Москаленко, майбутній Маршал Радянського Союзу, і Генеральний прокурор СРСР Руденко.

Жукова і тут не було.

Так от Маршали Радянського Союзу Конєв, Батицький і Москаленко не базікали про участь в суді і розстріл Маршала Радянського Союзу Берії Лаврентія Павловича. Жоден з них не залишив (наскільки це відомо в даний момент) письмових свідчень про цю справу. Так само вчинили й усі інші учасники ганебного судилища. (Якщо Берія винен, то треба було судити відкритим судом.)

Маршал Радянського Союзу Конєв, коли спливла його роль у цій справі, коротко відповів: «Не солдатська це справа».

Усі, хто був залучений у комедію суду і виконання вироку, вважали свою участь ганебною, бо з першим зустрічним про нього не базікали.

І тільки Маршал Радянського Союзу Жуков, який не мав ніякого відношення ні до суду, ні до розстрілу, описав у пресі подробиці. Він розповідав про те, чого сам не бачив, чому не був свідком. Він це розповідав незнайомій жінці при першій зустрічі.

І не заперечував, щоб вона записувала його слова і публікувала.

Мабуть, ми ніколи не дізнаємося, як поводився Берія на суді і під час розстрілу. Прямо про це ніхто не розповів. Однак суддів, обвинувачів і катів було більше десяти. А розстріл першого заступника очільника уряду в званні Маршала Радянського Союзу - випадок унікальний навіть у веселій історії нашої улюбленої Батьківщини. Тому чутки про поведінку Берії на суді та під час розстрілу не могли не циркулювати на всіх поверхах суспільства. І всі вони спростовують версію Жукова. «Лаврентій Павлович просив не позбавляти його життя, - але без сліз