Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Енн Епплбом

Червоний Голод

Війна Сталіна проти України

Жертвам

Мапи

Подяки

Цю книжку неможливо було написати без щирої підтримки, допомоги та порад професора Сергія Плохія та його колег з Українського наукового інституту Гарвардського університету. Десять років тому співробітники інституту зрозуміли, що нові архівні відкриття дають змогу оприлюднити нові сторінки в історії Голодомору. І вони мали рацію. Різні дослідники інституту допомагали мені в різний час, але я особливо вдячна Олегу Воловині та Костянтину Бондаренку з проекту МАПА в Гарвардському університеті. Вони провели надзвичайно клопітку й скрупульозну роботу зі статистичними й демографічними даними та мапами.

Я безмежно вдячна за допомогу Марті Базюк з Науково-освітнього консорціуму вивчення Голодомору (HREC) в Торонто, а також Людмилі Гриневич з Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) в Києві. Вони обидві щедро поділилися зі мною своїми глибокими знаннями з проблематики Голодомору. Я також вдячна документалісту Андрію Ткачу за допомогу зі світлинами. Професор Андреа Ґраціозі з Університету Неаполя допоміг скласти попередній план та виступав як голос за кадром протягом усього часу, що я працювала над книжкою. Дві надзвичайні молоді історикині, Дарія Маттінґлі та Тетяна Боряк допомагали мені з дослідженням у Києві та інших містах України. Молоді докторанти Гарвардського університету Ієн Крукстон та Оксана Михед звіряли в роботі достовірність вказаних джерел і відповідність транслітерації. Цілий ряд українських істориків допомогли мені порадами та позичили власні книжки або поділилися ще неопублікованими статтями. Я розповім про них у передмові, а особливу вдячність хочу висловити Юрію Шаповалу та Геннадію Боряку. Дякую також колегам, які погодилися прочитати попередні версії манускрипту, включаючи Джефрі Госкіна, Богдана Кліда, Любомира Луцюка й Френка Сисина. Я вдячна також Найджелу Коллі та Рассу Челаку за допомогу з історією Ґарета Джонса. Також хочу подякувати Роману Процику з Фонду катедр українознавства та меценатам, особливо Любі Кладко, докторці Марії Фішер-Слиж, Аркадію Мулак-Яцківському та Івану й Гелені Панчак, а також Фонду імені Семененка Східноєвропейського Дослідного Інституту імені В. К. Липинського.

Як і раніше, Стюарт Проффітт у видавництві Пенґвін в Лондоні та Кріс Пополо в Нью Йорку стали блискучою трансатлантичною командою видавців, а Жорж Боршад — ідеальним агентом. Це вже третя книжка, яку я змогла написати за допомогою цього тріо. Я назавжди вдячна усім трьом. Річард Дюґюд працював над цією книжкою в Лондоні зі зразковою ефективністю, у той час як Річард Мейсон був чудовим та прискіпливим редактором.

Нарешті, я хочу подякувати Радеку, Тадзю та Александру — з любов’ю.

Передмова

Провісників голоду, що насувався, було чимало. Селяни України почали потерпати від голоду вже на початку 1932 року. Таємні звіти ОГПУ та листи з інших районів Радянського Союзу, де вирощували зерно — Північного Кавказу, Поволжя та Західного Сибіру — розповідали про опухлих від голоду дітей, про цілі родини, що харчувалися травою та жолудями, про те, як селяни залишали свої домівки в пошуках їжі. У березні медична комісія знайшла трупи на вулиці в селі неподалік від Одеси. Ні в кого з місцевих мешканців не було сил їх поховати. В іншому селі посадовці намагалися приховати рівень смертності від сторонніх осіб. Вони заперечували голод навіть тоді, коли голодні люди вмирали у всіх на очах.[1]

Дехто писав листи до Сталіна, сподіваючись отримати пояснення:

Шановний т. Сталін, чи є закон радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо уже з 1 січня 1932 р. у своєму колгоспі ні фунта хліба... Як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці, питаємо, за що ми бились на фронтах: за те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як вмирають діти в корчах з голоду?[2]

Хтось просто не міг повірити, що в усьому винна радянська влада:

В селах помирає від голоду 10–20 сімей за день, діти розбіглися хто куди, всі залізничні вокзали переповнені селянами-втікачами. В селах не залишилось ні коней, ні худоби... Буржуазія, виконуючи завдання капіталізму, створила у нас штучний голод, і цим налаштувала все селянство проти радянської влади.[3]

Проте голод організувала не буржуазія. Причини крилися в катастрофічному рішенні керівництва Радянського Союзу змусити селян відмовитися від своєї землі та вступити в колгоспи; у виселенні «куркулів» або багатших селян з їхніх домівок; урешті в хаосі, що виник унаслідок сукупності цих факторів і спричинив голод у селі. У кінцевому підсумку, це був присуд Йосипа Сталіна, генерального секретаря ЦК ВКП(б). Навесні та влітку 1932 року Сталін отримував багато термінових повідомлень з усіх адміністративно-територіальних одиниць СРСР. На підставі цих зведень він мав чітке уявлення про кризу на селі. Лідери КП(б)У опинились в особливо безпорадній ситуації й кілька з них написали Сталіну довгі листи, благаючи про допомогу.

Багато партійних лідерів в Україні вірило, принаймні наприкінці літа 1932 року, що ще більшої трагедії можна уникнути. Режим міг попросити про міжнародну допомогу, як це було під час попереднього голоду в 1921 році. Режим міг би призупинити експорт зерна або відмовитися від великих планів хлібозаготівель. Також можна було надати допомогу селянам у тих регіонах, що особливо потерпали від голоду. Певною мірою таку допомогу було надано, але в недостатніх розмірах.

Натомість восени 1932 року найвище керівництво ВКП(б) прийняло ряд рішень, котрі призвели до поширення та посилення голоду в селах України й водночас унеможливили виїзд селян за межі республіки в пошуках їжі. У розпал голоду організовані бригади партійних активістів і міліціонерів, керовані ненавистю, котру влада насаджувала протягом останнього десятиріччя, одурманені пропагандою про змову, самі, потерпаючи від голоду й страху, ходили по селянських хатах і забирали все їстівне: картоплю, буряк, кабачки, квасолю, горох, усе, що було