Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Це призвело до катастрофи, у результаті якої на території Радянського Союзу між 1931 та 1934 роками від голоду загинуло щонайменше 5 мільйонів людей. Серед них більш як 3,9 мільйона українців. Відзначаючи надзвичайні масштаби голоду 1932–1933 років, українські емігранти в своїх публікаціях називали його Голодомором. Цей термін символічно поєднує два слова — «голод» та «мор», тобто означає навмисне винищення голодом.[4]

Однак історія Голодомору не обмежується власне голодом. У той час, коли у селян забирали останній шматок хліба, розпочався наступ на українську інтелігенцію та політичних діячів. У час, коли голод лютував у селах України, розгорнуто кампанію наклепів і репресій проти українських науковців, професорів, музейних працівників, письменників, художників, священиків, теологів, громадських діячів та державних службовців.

Публічно було засуджено, ув’язнено, заслано до трудових таборів або страчено усіх, хто був причетний до недовговічної Української Народної Республіки, а також тих, хто розвивав українську мову, літературу, мистецтво та історію. Микола Скрипник, один з найвідоміших лідерів КП(б)У, не зміг змиритися з таким станом речей та покінчив життя самогубством у 1933 році. І не він один.

Разом узяті, ці дві політичні кампанії — Голодомор взимку й навесні 1933 року та репресії проти української інтелігенції та політиків протягом наступних місяців — покликані були остаточно радянізувати Україну, зруйнувати українську національну ідею та знищити будь-яку загрозу з боку України стосовно єдності Радянського Союзу. Рафаель Лемкін, польсько-єврейський юрист та автор терміна «геноцид», розглядав голод в Україні як класичне підтвердження своєї концепції геноциду: «Це геноцид, винищення не тільки окремих осіб, але й Культури і нації». З того часу, коли Лемкін уперше ідентифікував термін «геноцид», у правовому полі його почали вживати у вужчому наповненні. Це визначення стало каменем спотикання, котрим послуговувались і росіяни, й українці. Зокрема в Україні тему геноциду використовували в політичній риториці різні сили. Саме тому епілог цієї книги присвячено обговоренню Голодомору як «геноциду», а також українським зв’язкам Лемкіна та розгляду причин, які вплинули на його визначення цього концепту.

Найважливішим є цілком конкретне запитання: що насправді сталося в Україні з 1917 по 1934 рік? Зокрема, що сталося восени, взимку та навесні 1932–1933? Які події та хід думок лідерів призвели до голоду? Хто винен? Як ці жахливі події вписуються у ширшу історію України та українського національного руху?

Також важливо знайти відповідь на запитання «а що було далі?» Радянізація України не почалася і не закінчилася голодом. Арешти української інтелігенції та громадських діячів тривали впродовж 1930-х років. Протягом півстоліття після голоду радянське керівництво й надалі жорстоко придушувало будь-які прояви українського націоналізму, від повоєнного визвольного руху до дисидентів у 1980-х. Упродовж усіх цих років радянізація часто набирала форми русифікації: українська мова мала низький статус, історію України взагалі не вивчали.

Проте найважливіше те, що не вивчали історію голоду 1932–1933 років. Навпаки, з 1933 по 1987 рік СРСР просто відмовлявся визнавати сам факт голоду. За період існування радянської держави знищили місцеві архіви, подбали про те, щоб записи про смерть не містили й натяку на голод, і навіть змінили загальнодоступні дані перепису, щоб приховати людські втрати.[5] Доки існував Радянський Союз, було неможливо написати історію голоду та репресій, які його супроводжували, на основі наявних документів.

1991 року сталося те, чого так боявся Сталін. Україна проголосила незалежність. Радянський Союз розпався, частково через рішення України вийти з нього. Уперше в історії Україна постала як суверенна держава, разом із новим поколінням українських істориків, архівістів, журналістів та видавців. Завдяки їхнім зусиллям було написано повну історію голоду 1932–1933 років.

Ця книжка починається з подій 1917 року — Української Революції та українського національного руху, котрий був придушений у 1932–1933 роках. Закінчується сучасними подіями та аналітичними міркуваннями щодо політики пам’яті в сучасній Україні. У центрі уваги — голод в УСРР, який, хоч і є складовою загальносоюзного радянського голоду, має особливі причини та природу. Історик Андреа Ґраціозі зазначає, що ніхто не плутає загальну історію «нацистських злочинів» із цілком особливою історією переслідування Гітлером євреїв і ромів. За тією ж логікою ця книжка обговорює приклади загальносоюзного голоду між 1930 та 1934 роками, що призвів до надзвичайно високої смертності, зокрема в Казахстані та деяких областях Росії, але насамперед ця книжка про особливу трагедію України.[6]

Також книга пропонує огляд досліджень з проблематики Голодомору за останні 25 років. На початку 1980-х років Роберт Конквест зібрав усі доступні на той час праці про голод. Його книжка «Жнива скорботи», видана 1986 року, і досі залишається важливою віхою в історіографії історії Радянського Союзу. 30 років по тому, вже після розпаду СРСР, у незалежній Україні було проведено кілька національних кампаній зі збору усної історії та мемуарів, що надали тисячі нових спогадів з усієї країни.[7] У цей же час архіви в Києві, на відміну від Москви, стали доступними та зручними у використанні. Відсоток розсекречених документів в Україні є найвищим у Європі. Державне фінансування дозволило дослідникам видати збірники документів, які допомагали широкому колу науковців у подальших дослідженнях.[8] Відомі історики голоду та сталінізму в Україні, серед них Ольга Бертельсен, Геннадій Боряк, Валерій Васильєв, Олександра Веселова, Людмила Гриневич, Василь Даниленко, Геннадій Єфіменко, Роман Круцик, Станіслав Кульчицький, Василь Марочко, Юрій Мицик, Георгій Папакін, Руслан Пиріг, Володимир Сергійчук та Юрій Шаповал, видали багато книг, включаючи монографії, збірники документів та тексти з усної історії. Олег Воловина та колектив демографів — Олександр Гладун, Наталія Левчук, Омелян Рудницький — розпочали важку та копітку роботу з встановлення кількості жертв. Український науковий інститут Гарвардського університету співпрацює з багатьма з цих дослідників, допомагаючи виданню та популяризації їхнього наукового доробку.

Науково-освітній консорціум вивчення Голодомору в Торонто, очолюваний Мартою Базюк, а також його споріднена організація в Україні під керівництвом Людмили Гриневич постійно підтримують нові дослідження. Молодші науковці висвітлюють нові теми. Гідними уваги є наукова праця Дарії Маттінґлі про склад та мотивацію пересічних виконавців і Тетяни Боряк про усну історію Голодомору. Обидві є дуже важливими для розбудови аналітичної моделі цієї книги.

Західні вчені також продовжують плідно працювати. Архівна робота Лінн Віоли про колективізацію та селянське повстання, до якого вона призвела, змінили сприйняття 1930-х років. Террі Мар-тін став першим, хто розкрив хронологію рішень Сталіна восени 1932 року, а Тімоті Снайдер та Андреа Ґраціозі першими пояснили значення цих рішень. Сергій Плохій та його команда в Гарварді розпочали надзвичайний проект: своє завдання вони вбачають у