Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

Адже я був романтичний юнак. Я любив Шіллера. Я мріяв умерти за фюрера і Третій рейх.

Здавалось, усієї води в Шельді, навіть у всьому Ла-Манші не вистачить, щоб змити з тіла той бруд, оті нечистоти, що падали зверху. Нікому і ніколи ще не розповідав про яму. Вам — першому. Просто до слова прийшлось. Вечір дуже тихий — і мені тепер іти на завдання. Хоч я не боюсь. Я вже давно перестав боятися.

І все-таки, знаєте, в ямі було краще, ніж у каналі. Час від часу моя схованка здригалася від поштовхів. Ваші солдати й далі баламутили воду своїми навісними гранатами. Дідько їх знає, для чого. Для профілактики, чи що?

Лише на третю ніч я зміг попливти…

Ні, ви не маєте рації. Колись я був гидливий, дуже гидливий. Не ображайтесь, але мені було б цікаво глянути на вас у ямі!..

Але після цього щось скінчилось у моєму житті.

Так! Не можу забути про яму!

Іноді я навіть вагаюсь: чи варто так чіплятися за життя. Чи не краще було б лишитися в каналі разом із Дітріхом, Міхелем і Рільке?

Ви маєте рацію: я став похмурий, жорстокий. А головне, занадто злий, щоб боятися.

Коли ваші через місяць виловили мене в Ла-Манші, я не боявся. Якщо атрофується душа, разом з нею, певно, атрофується й страх. Ви, звичайно, не знаєте. Звідки вам знати? Той, хто просидів дві доби у вигрібній ямі, інакше дивиться на все: не тільки на життя, але й на смерть.

Ваш полковник у таборі зрозумів це. Він був розумний чоловік. Холодний, безсердечний, але розумний. Поговоривши зі мною, відділив мене од решти військовополонених, потім домігся, щоб мене звільнили. “Дресировка дуже добра, — сказав він. — Шкода залишати, не використавши…”

Мені? Так, мені однаково. Я іду туди, куди мене посилають.

Ви, по-моєму, куди більше хвилюєтесь. Не хвилюйтеся. Операція пройде добре. Порівняно з Шельдою, або захопленням форту в Гаврі, або потопленням плавучого госпіталю це дрібниці для мене, дитяча гра в піжмурки.

Я виникаю й зникаю безшумно. Про це сказано в моєму послужному списку.

А якщо хто-небудь спробує стати мені на дорозі, я зроблю лише один швидкий, добре відпрацьований рух. Не відсувайтесь! Я пам’ятаю, ви не любите дотиків.

Механізм буде ввімкнено, годинники почнуть цокати. Я заведу на п’яту годину ранку, годиться? Для декого це буде неприємне пробудження.

Не турбуйтесь, я встигну повернутись. Ми помилуємося звідси чарівним видовищем. Вогонь і дим! І небезпечної таємниці немає більше.

Наостанку оцініть мою делікатність. Я ж так і не запитав, що це за таємниця.

Хоч про її важливість свідчить сума винагороди. Сума велика — отже, таємниця дуже важлива.

А зрештою: нічого не сталося б, якби я й знав.

Умію вмить забувати. Це входить до моїх професійних обов’язків.

Погляньте лишень на годинник: не пора?..

Шепіт стих. Тільки шумлять щоглові сосни, дрижить, ніби від холоду, листя осик і важко, глухо б’є хвиля об берег…

Вечір був тихий, і захід гарний, не червоний, проте на ніч розшумілися дерева, і хвилі стали зліше бити об берег.

Шлюпка потай підійшла до острова.

Щоразу в Олександра виникала одна і та ж настирлива асоціація. Сосни, здавалось, стурбовані чимось тим, що відбувається біля берега. Ніби швидко збігають по схилу і прислухаються, перегнувшись до води. Таке враження виникло, очевидно, тому, що всі дерева схилилися в один бік.

А можливо, неприємне почуття з’явилось від іншого. Постійно нахилені сосни нагадували фатальну косу Фріш-Неррунг біля міста Піллау.

Острів був, між іншим, непривітний сам по собі. Незважаючи на силу-силенну ягід і чудову рибну ловлю, бувати на ньому уникали.

У густій темряві Олександр побачив, як по скелях в’юниться брудно-сірий струмочок. Це дві гадюки лежали біля самої води, насторожено піднявши пласкі голови.

Один весляр замахнувся на них веслом, щоб змусити забратися з дороги. Вони засичали, випросталися і не поспішаючи прошаруділи між деревами.

— Вартові змії! — сказав Олександр і примусив себе усміхнутися. — Охороняють Вінету, як сторожові собаки:

Шлюпка, зашурхотівши, ткнулася в розколину між скелями. Береги були круті, обривисті.

Пристати можна було тільки тут, і це добре, бо полегшує спостереження.

Олександр умостився напроти розколини, поклав поруч ракетницю, маску, підводний ліхтар, пістолет. Ще в шлюпці він узув ласти і з допомогою моряків приладнав до спини балони. Потім відпустив веслярів.

Тепер — чекати! Запастись терпінням і чекати! В цьому вся тактика. Не спати, не дрімати! Ловити кожен шурхіт, скрип, сплеск! Перетворитися в кота, що завмер біля щілини!

Це схоже на першу нічну вахту Олександра в шхерах. Не вчорашню і не позавчорашню. Давно.

Тоді гвардії капітан-лейтенант послав юнгу в розвідку. Вночі було дуже страшно. А на світанку стало ще страшніше. Об берег несподівано вдарила хвиля, і зовсім поруч, метрів за тридцять, почав повільно спливати “Летючий Голландець”. Спочатку показався горб бойової рубки, слідом — усе вузьке сталеве тіло.

І тепер небезпека підніметься поруч острова із води…

Проте Олександр швидко подолав страх.

Для цього він завжди застосовував випробуваний засіб — згадував війну, фронтових друзів, команду славнозвісного торпедного