Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

За ними йде найстарша, Естера. Вона, невисока, міцна, затята, з тонким миловидим обличчям, уже перейняла обов’язки матері. Була заручена з хлопцем з Озерян, і батько вже заплатив майбутньому нареченому посаг, важко накопичений за роки бідування. Але хлопець помер від тифу чотири роки тому, а його батько посагу так і не віддав. Тепер Сроль судиться. Тривожиться за Естеру, бо хто її нині візьме — таку вбогу, без грошей? Сролеві сорок два роки, але виглядає він як дід: потемніле зморшкувате обличчя, розкуйовджена борода, темні запалі очі, в яких вічно гніздиться якась тінь. Мабуть, єврейському Богові він чимось не вгодив, інакше чому Він йому посилає самих доньок? За які гріхи в нього стільки дівчат? Може, він спокутує якусь давню провину предків? Він переконаний, що то — якийсь неправильний Бог. Є інший, правдивіший і кращий, не схожий на того економа й орендаря. До того іншого можна молитися через Барухію, співаючи пісні або вірячи в Якова.

Вони жили в Іваному з квітня. Якби не добрі люди там, то, певно, померли б від голоду. Іване врятувало їм життя і здоров’я, Бейля тепер почувається краще і вже не кашляє так, як раніше. Сроль вірить, що після хрещення їм буде так само добре, як християнам. Вони отримають шматок землі, Бейля облаштує грядки, а він, Сроль, ткатиме килими, бо це він добре уміє. На старість, коли видасть доньок заміж, ті візьмуть їх до себе. Більше мрій у нього нема.

Нахман і його одіж із добродійств

Поки Нахман виголошує промову в катедрі, його молоденька дружина Вайґеле в Іваному народжує доньку. Дитина велика, здорова, і Нахман полегшено видихає. У нього вже є син від першого шлюбу, Арон, який живе з Леєю в Буську. Лея досі не вийшла заміж. Кажуть, що душа її блукає в пітьмі, а серце гризе тривога. Тож у Нахмана — двоє дітей, можна сказати, що в певному сенсі він виконав свій обов’язок. Народження доньки він сприймає як знак Божого благословення: вони на істинному шляху. Відтепер він не мусить мати нічого спільного з жінками.

Але того вечора, коли вони виходять із катедри після обговорення сьомого пункту диспуту, Нахман втрачає запал, який сповнював його останніми днями. Навіть не запал, а затятість у надії. Радісну впертість. Піднесення купця чи гравця, який поставив на карту все своє майно, аби отримати багатство. Нахман під час диспуту був у якійсь ейфорії, дуже спітнів і тепер відчуває від себе щурячий запах, неначе з кимось бився. Йому хотілося б залишитися наодинці, але вони йдуть гуртом. Яків зупинився в будинку Лабенцького — вони прямують саме туди. Замовляють багато горілки, а до неї сушену рибу на закуску. Тому того вечора Нахман записує лише кілька речень:

Протягом життя душі тчуть зі своїх доброчинств міцвот, тобто одіж, яку після смерті носитимуть у горішньому світі. Одіж злих людей дірява.

Часто я уявляю, як виглядатиме там мій одяг. Багато людей думають про те саме і, либонь, бачать себе кращими, ніж здаються іншим. Бачать свої шати білими й чистими, а ще красивими, тобто гармонійними.

Але я вже знаю, що не сподобаюся собі в небесному дзеркалі.

Потім, як завжди, гучно й пафосно до нього входить Яків і забирає до себе. Вони бенкетуватимуть.

Коли починається хрещення, Нахман велить послати по Вайґеле та донечку. Він їх чекає біля міської брами, зазирає в кожну підводу, що проїжджає шляхом, аж доки їх не зустрічає: разом із Вайґеле їдуть її мати та сестра. Дитина лежить у кошику, накрита тоненькою пелюшкою. Нахман швидко знімає її з обличчя немовляти — боїться, аби не задихнулося. У дівчинки — маленьке зморщене личко, затиснуті крихітні кулачки завбільшки з горіхи. Вайґеле, рум’яна й повна молока, дивиться на чоловіка з тріумфом. Такою він її ще не бачив.

Молода мати навіть не помічає, в якій розкішній кімнаті живе Нахман. На різьблених спинках ліжка розвішує пелюшки. Вони сплять у великому ложі, поклавши дитину посередині, і Нахман відчуває, що відтепер усе буде добре. Стався якийсь злам. Навіть сьомий пункт не був зайвий.

Він каже до Вайґеле:

— Твоє ім’я — Софія.

Для дитини вибирають ім’я Ребека, Рифка. Так звали матір біблійного Якова. Це буде її таємне колишнє ім’я. А при хрещенні їй дадуть ім’я Аґнєшка. Нахман записує Вайґеле на католицькі науки разом з іншими жінками, але вона така зайнята дитиною, що нічим іншим і не цікавиться. Ледь навчилася хреститися.

Рахунки ксьондза Мікульського та ярмарок християнських імен

Клопоти з прибульцями, що отаборилися на вулицях Львова, впали на плечі отця Мікульського. Щотижня він витрачає на них тридцять п’ять дукатів. Добре, що всім його двором та справами, пов’язаними з неофітами (так він їх називає, уникаючи слова «вихрести»), керує твердою рукою його племінниця, жінка лише трохи від нього молодша, кмітлива й метка. На базарі її вже всі знають. Коли вона замовляє свіжі продукти, ніхто не сміє з нею торгуватися. Місто, зі свого боку, робить, що може, та й самі люди не стоять осторонь. Селяни діляться тим, що росте в них на городах. Ось селянин у чотиригранній шапці з пером і брунатній бурці привіз цілу хуру молодих зелених яблук і сипле їх просто у фартухи жінкам і в шапки чоловікам. Хтось притягнув віз кавунів і кілька кошиків огірків. Жіночі монастирі приймають у себе жінок та їхніх доньок, пропонують їм їжу й дах над головою. Черницям це додало силу роботи. Але є й такі, що плюють на єврейок. Чоловічі ордени годують по кілька десятків чоловіків. Найчастіше роздають гороховий суп і хліб.

Перед самим хрещенням у Львові утворюється щось на кшталт ярмарку християнських імен. Найвищу вартість має ім’я Маріанна. Це ім’я — на честь Марії Анни Брюль, дружини першого королівського міністра, який щедро підтримує контрталмудистів. Але кажуть, що це ще й дуже хитре ім’я: у ньому є і Марія, мати Христа, і Анна, його бабуся. Крім того, воно гарно звучить, як дитяча лічилка: Маріанна, Маріанна… Тому багато дівчат і молодих жінок хочуть стати Маріаннами.

Доньки Сроля Майорковича з Буська вже поділили між собою імена. Сима стала Вікторією, Елія — Саломеєю, Фрейна — Розою, Мася — Теклею, а Міріам — Марією. Найдовше вибирає собі ім’я Естера і врешті-решт бере перше-ліпше: вона буде Тересою.

Ось так виникають наче дві версії однієї людини: у кожного тепер