Читати книгу - "Шафа (збірка), Ольга Токарчук"

Ольга ТОКАРЧУК

ШАФА

Оповідання

З польської переклав Ігор Пізнюк

Шафа

Коли ми сюди переїхали, то купили Шафу. Була вона темна, стара і коштувала менше, аніж її перевезення з комісійки додому. Мала двоє дверей, оздоблених рослинним орнаментом, а треті були засклені і віддзеркалювали в своїй шибці ціле місто, коли везли її найманою вантажівкою. Треба було в'язати її мотузкою, щоб не відкривалась під час їзди. Тоді, коли я стояла біля неї з тією заплутаною мотузкою, вперше виникло у мене відчуття власної недоречності.

– Вона буде пасувати до наших меблів, – сказав Р. і ніжно погладив Її дерев'яне тіло, майже як корову, яку купують, заводячи нове господарство.

Передусім ми поставили її в коридорі – це мав бути карантин перед введенням у світ нашої спочивальні. Я впорскувала в ледь помітні щілини скипидар, цю надійну вакцину проти крихт минулого часу. Вночі Шафа, пересаджена на нове місце, стогнала скрипінням. Голосили вмираючі короїди.

Упродовж наступних днів ми впорядковували наше нове старе помешкання. В щілині підлоги я знайшла втиснуту виделку з вирізьбленою свастикою на ручці. 3за дерев'яної панелі стирчали рештки зітлілої газети, але лише одне слово можна було як слід розпізнати: «пролетарі». Р. широко відчинив вікна, щоби повісити фіранки, і тоді ввірвався до спочивальні галас шахтарських оркестрів, який тягся у місті до вечора. Першої ночі, коли Шафа стала учасником наших снів, ми довго не могли заснути. Рука Р. безсонно блукала моїм животом. А потім був сон. Відтоді у нас завжди були спільні сни. Снилась нам абсолютна тиша, і що все було в ній завішане, як декорації на вітринах крамниць, і що були ми в цій тиші щасливими, бо не було нас ніде. Вранці ми зовсім не мусили розповідати одне одному той сон – достатньо було одного слова. І од тієї пори ми не розказували одне одному снів. Одного дня з'ясувалось, що в нашому помешканні немає більше чого робити. Все стало на свої місця, вичищене і розкладене. Я гріла спину біля грубки і розглядала серветки. В їхньому нитяному узорі не було, однак, порядку. Хтось поробив гачком дірки в неперервності матерії. Через ці дірки я поглянула на Шафу, і згадався мені той сон. Це від неї пливла ця тиша. Стали ми одна напроти одної, і це я була тим, що крихке, рухливе та минуче. Вона ж зоставалась сама собою. В досконалий спосіб була тим, чим є. Я торкнула пальцями відполіровану ручку, і Шафа мені відкрилась. Я побачила тіні своїх суконь і два поношених костюми Р. – у темряві нічого не змінило свого кольору. У Шафі нічим не різнилась моя жіночість від чоловічості Р. Не мало також значення, чи щось є гладким, чи шорстким, округлим чи з кутами, далеким чи близьким, чужим чи рідним. Звідти запахло іншими місцями та часом, який був мені чужим. Господи, а однак він щось нагадував, щось таке знайоме, таке близьке, що не вистачило б слів, аби його назвати (слова ж бо треба відсторонити від назви). Моя постать потрапила в поле зору дзеркала, що на внутрішній стороні дверей. Я відбилась у ньому, як темна форма, заледве відрізняючись від сукні, що висіла там. Не було різниці між живим і мертвим. Отож була я в одному дзеркальному оці Часу. Тепер досить було тільки підняти ногу та зайти досередини. Я зробила це. Вмостилася на рекламках шерстяних ниток і почула посилене закритим простором власне дихання.

Коли розум зостається наодинці з собою, він починає молитись. Така ж бо природа розуму. «Янголе Божий, хоронителю мій», – я побачила свого янгола з обличчям таким красивим, що можна було вмерти, – «ти завше при мені будь...» – його восковані крила з любов'ю обіймають простір навколо мене. «Ранок» – запах кави та світлі вікна, що ранять заспані очі, «вечір» – сповільнюється час, коли заходить сонце, «вдень» – буття робиться тим самим, що й випробування: галасом, рухом, мільйонними діями, позбавленими сенсу, «вночі» – безсиле усамітнене в темряві тіло, «будь мені завжди допомогою» – янгол, що оберігає дітей, які йдуть над прірвою.

«Охороняй міць душі моєї і тіла мойого», – паперові пачки з написом ОБЕРЕЖНО СКЛО, – «і допровадь мене до життя вічного, амінь», – сукні, що висять у напівмороку Шафи.

І відтоді щодня Шафа поглинала мене, була великою вирвою в нашій спальні. Спочатку я просиджувала в ній до вечора, коли Р. не було вдома. Згодом робила зранку тільки найнеобхідніші речі, закупи, прання, розмовляла по телефону і входила у Шафу, тихо зачиняючи за собою двері. Всередині не мало значення, яка пора дня, року, який рік. Завжди було оксамитно. Я живилася власним подихом.

Якось я прокинулась серед ночі з якогось сну, важкого, як душне повітря, і жадала Шафу як чоловіка. Я була змушена переплести руки і ноги з тілом Р., мусила триматись його спазматично, щоб зостатись. Р. говорив крізь сон, але його слова не мали жодного сенсу. І нарешті, якоїсь ночі я розбудила його. Він не хотів залишати тепле ліжко, та я потягла його за собою і стали ми перед Шафою. Була вона незмінною, могутньою і спокусливою. Я торкнулась пальцями гладенької ручки, і Шафа відкрилася перед нами. Було у ній досить місця для цілого світу. Внутрішнє дзеркало відбило нас обох, виокремлюючи з темряви наші форми. Наше дихання, передусім нерівне й уривчасте, знайшло єдиний ритм, і не було між нами жодної різниці. Вмостилися ми в Шафі одне напроти одного. Обличчя закрили нам висячі вбрання. Шафа зачинила за нами двері. Так ми і замешкали у ній.

Спочатку Р. виходив кудись назовні: якісь закупи, якась праця чи щось подібне. Проте згодом це зусилля стало надто болісним. Дні зробились довшими. З вулиці доходить часом приглушена музика шахтарських оркестрів. Сонце сідає і сходить, і тоді вікна намарно намагаються втягнути його всередину. Меблі, серветки і порцеляну покриває щораз грубший шар пилу, а наше помешкання постійно тоне в сутінках.

“Deus ex”

Д. був справжнім комп'ютерним генієм, хоч і жив з допомоги по безробіттю. Іноді він брав якусь роботу, а все тому щоб не покидати своє помешкання, малу захаращену кімнату, і те місце перед вівтарем клавіатури, де точилось ціле життя, життя