Читати книгу - "Шафа (збірка), Ольга Токарчук"

Подальші чотири покої з вікнами на подвір'я вже не такі сонячні і завжди купаються в мороку. Усі вісім кімнат присутні в моєму мозку, хоч я їх ще не бачу. Мої очі помічають тільки клямки. На деяких з них висять таблички “Don’t disturb!”[1]. Тішусь, бо не в моїх інтересах заважати ані людям, ані їхнім кімнатам, і я волію, щоб вони не перешкоджали мені в спогляданні того, як у моє володіння переходить третій поверх. Інколи табличка сповіщає: “The room is ready to be serviced”[2]. Цей напис ставить мене в стан готовності. І є ще третій різновид інформації: брак інформації. Це енергетизує мене, трохи непокоїть і вмикає мою приспану до цієї пори інтелігентність покоївки. Часом, коли тиша по той бік дверей дуже виразна, мушу прикласти до них вухо і напружено слухати, а то Й навіть заглядати через дірку від ключа. Віддаю перевагу цьому, аніж опинитись зі стосом рушників всередині та несподівано натрапити на переляканого гостя, який ховає своє голе тіло, чи, що гірше, побачити гостя, зануреного в безпорадний сон так глибоко, що аж здається, ніби його нема.

Тому довіряю табличкам на дверях. Вони – віза, котра дає вхід в мініатюрний світ,

Світ номерів

Кімната 200 – порожня, ліжко зім'яте, трохи сміття і гіркий запах чийогось поспіху, перевертання у ліжку, гарячкового пакування. Той, хтось повинен був виїхати рано-вранці, певно, поспішав на летовище, може, на вокзал. Моє завдання – усунути сліди його присутності з ліжка, килима, шаф, шафочок, ванної, шпалер, попільничок, повітря. Це загалом не просто. Не вистачить звичайного прибирання. Рештки залишеної тут особовості попереднього гостя треба перемогти своєю безособовістю. Для того і існує Перевтілення. Рештки відображень того обличчя в дзеркалі не лише мушу зітерти ганчіркою, але й заповнити дзеркало своєю біло-рожевою безособовістю. Той запах, залишений через неуважність і поспіх, мушу заглушити своїм беззапахом. Для того я тут як особа офіційна, а через те, взагалі, мало конкретна. І, власне, це роблю. Найгірше з жінками. Жінки залишають після себе більше слідів, і йдеться не лише про те, що забувають дрібниці. Вони інстинктивно намагаються переробити готельні покої на замінники домівки. Вкорінюються, де тільки можуть, як насіння, що його несе вітер. У готельних шафах вони вішають якусь пекучу тужливість; у ваннах, в спосіб безсоромний, полишають своє жадання і покинутість. На склянках і цигаркових мундштуках легковажно залишають сліди своїх уст; у ванні – волосся. На підлозі розсипають тальк, що, як зрадник, відкриває таємниці їхніх стоп. Деякі з них, вкладаючись спати, не змивають макіяж, і тоді подушка, ця готельна хустина Вероніки, показує мені їхні обличчя. Не залишають, однак, чайових. Для цього потрібна чоловіча певність у собі. Позаяк для чоловіків світ завжди більше базар, аніж театр. Вони воліють за все заплатити, навіть про запас. Тільки тоді вільні, коли платять.

Наступним є

Номер 224, в якому мешкають пара японців

Вони тут досить довго, і в їхній кімнаті я почуваюсь знайомо. Встають рано-вранці, ймовірно, щоб нескінченно відвідувати музеї, галереї, крамниці, множити місто в фотографіях, тихо і гречно проходити вулицями та поступатись місцем у метро.

Кімната, яку вони займають, – вишукана двійка. Однак вона має вигляд, ніби не була заселена в якому-небудь сенсі. Немає тут речей, випадково залишених на комоді під дзеркалом. Вони не користуються ані телевізором, ані радіо, немає слідів пальців на мідній плитці з перемикачами. Нема також води в ванні, крапель на дзеркалі, крихт на килимі. Подушки не голублять форм їхніх голів. До моєї уніформи не липне їхнє погублене чорне волосся. І, що вже непокоїть, немає їхніх запахів. Пахне тільки готель “Capital”.

Біля ліжка бачу дві пари сандалів, чистих і охайних, акуратно розставлених, на мить звільнених від служби стопам. Одні більші, другі менші. На шафці лежить путівник, біблія кожного туриста, а у ванній поскладані туалетні причандали – функціональні, дискретні. Отож я перестеляю лише ліжко і роблю при цьому стільки безладу, скільки вони за місяць.

Хвилююсь, коли тут порядкую, бо дивує мене, що можна існувати в такий спосіб, ніби взагалі не існуєш. Присідаю на краю ліжка і поглинаю ту їхню відсутність. Зворушує мене ще й те, що японці завжди залишають невеликі чайові – акуратно складені монети на подушці, які я повинна забрати. То різновид листа, інформації. То така наша кореспонденція: вони, лишаючи мені ті чайові, ніби перепрошують, що так мало забирають мого часу, плата за брак шуму, за те, що не пристосувались до хаосу навколо. Вони смутяться, що може це мене розчарувати, розгнівати. Ці малі чайові – це вираз їхньої вдячності за те, що дозволяю їм бути так, як уміють, так, як хочуть. Намагаюсь поцінувати той їхній спосіб побачення зі мною – стелю їм те ліжко з любов'ю. Розгладжую подушки, ніжу простирадла, яких вони не в стані зім'яти, ніби їхні дрібні тіла менш матеріальні, ніж тіла інших.

Роблю це вільно, з повагою, відчуваю, що даю. Розпливаюсь у віддаванні; забуваюсь у собі. Пещу їхню кімнату, ніжно гладжу речі. І, певно, вони відчувають це зараз, коли їдуть у метро до чергового музею, в наступну експедицію до незвіданого міста. В очах розквітає їм на мить образ готельного покою, неясний сум, несподіване бажання повернутись, однак ні сліду мене. Моя любов, яку вони назвали б, напевно, співчуттям, не має обличчя, не має тіла в біло-рожевій уніформі. Отож вони залишають чайові не мені, а кімнаті, за її мовчазне тривання в просторах світу, за її постійність у нічим не поясненій непостійності. Дві монети, залишені на подушці, тримають до вечора ілюзію, що такі кімнати існують навіть тоді, коли їх не бачиш. Дві монети розвивають один істотний страх – що світ існує тільки тоді, коли дивишся на нього, а поза тим нічого нема.

Сиджу так і нюхаю Холод та пустку цього покою, повна поваги до пари японців, яких знаю тільки з нематеріальної форми стопи в покинених сандалях.

Зараз, однак, мушу піти з цієї малої святині. Роблю це тихо, ніби переводжу подих, і сходжу на півповерх, бо, власне,

Час пити чай

Біло-рожеві княжни