Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

викривати його і не сказала про те нікому, ані самому чоловікові своєму, боячись, щоб не пішли "Щодо них лихі чутки в людях і щоб не знеславився дім їхній. Він-бо довгий час надокучав їй і проханням, і звабою, щоб зволила до нечистої його волі. Маттидія ж, бачачи, що не може інакше збавитися від нього, коли не віддалиться від очей та сусідства його, намислила таку річ: сказала якось чоловікові своєму, мовлячи: "Дивний сон цієї ночі побачила, пане мій: уздріла одного чесного й старого мужа, як котрогось із богів, що говорив до мене: "Ти і двоє близнят, дітей твоїх, коли не відійдете із Риму на десять літ, то пагубною і несподіваною смертю разом із ними помреш".

Почувши це, Фауст, її чоловік, жахнувся: багато думав і радився щодо цього та й зволив відпустити її із двома дітьми із Риму на десять літ, кажучи: "Ліпше, щоб улюблена дружина моя з дітьми жива була, хоча в чужій країні, аніж тут невдовзі мала б померти несподіваною смертю". Наладнав, отож, корабля і все, що потрібно, приготував та й відпустив її в країну еллінську, в Атени, із двома синами-близнятами, Фаустином та Фаустиніяном, і з рабами та рабинями, і з маєтком великим. І повелів їй в Атенах віддати обох дітей у навчання еллінської премудрості, і так розлучилися одне від одного із невимовною жалістю та рясними слізьми. Маттидія із двома синами відпливла в кораблі, а Фауст із найменшим сином Климентом залишивсь у Римі. Коли ж пливла Маттидія морем, у якісь дні піднялася в морі велика буря й велике хвилювання, і занесено було корабля хвилями та вітром у невідому країну — опівночі він розбився і всі потопилися. Маттидія ж, кидана вітряними хвилями, була викинута на каменя біля якогось острова насупроти міста, що звалося Антандрос, у країні Асирійській воно було. І ридала за втонулими дітьми своїми невтішно, аж хотіла від гіркої печалі знову вкинутися до моря. Але люди тієї країни побачили її, голу, яка вельми волала й люто стогнала, змилосердилися щодо неї, забрали до свого міста й одягли її. Деякі ж гостинні жінки, прийшовши до неї, втішали, коли ридала вона, і кожна з них оповідала про своє лихо, яке сталося, — учинили їй у печалі малу відраду. Одна з них оповіла, кажучи: "Чоловік мій корабельником був, вельми молодий, і втопився в морі, я ж залишилася юною вдовою, і багато хотіло пойняти мене в друге заміжжя, я ж, чоловіка свого й по смерті люблячи, зволила відтак удовувати. Коли бажаєш, живи зі мною разом у домі моєму, я і ти, працюючи руками, будемо живитися". І схилилася Маттидія до її поради й поселилася у домі її, трудячись у рукоділлі й так добуваючи їжу. І пробула в такому вбогому житті двадцять чотири роки.

Діти ж її, Фаустин та Фаустиніян, коли розбився корабель, також, за Божим промислом, живі залишилися; побачили-бо їх морські розбійники, які трапилися на той час, узяли до свого човна й повезли в Кесарію Стратонійську й продали їх одній жінці, ім'я якої було Іуста, котра виховала їх замість дітей і віддала в науку книжну. І навчилися всілякої еллінської премудрості, а, почувши проповідь християнського Євангелія, прийняли святе хрещення та й пішли за апостолом Петром.

Фауст же, батько їхній, живучи в Римі із Климентом, нічого не знав про біди, які трапилися жінці його та дітям, і, коли минув рік, послав деяких своїх рабів у Атени довідатися, як живе дружина його і як діти. Послав же багато потрібного через них — вони ж, пішовши, не повернулися. На третє літо, бувши вельми печальний, що не мав ніякої звістки про жінку та дітей, послав інших рабів із усім потрібним до Атен. Вони ж бо, побувавши там, не знайшли нікого і на четверте літо повернулися, повідавши, що ніяк не могли знайти в Атенах пані своєї і ніхто про неї там і не чував, і жодного сліду її не віднайшли, а відтак жодного зі своїх не змогли знайти ані почути про них. Вислухавши їх, Фауст упав у велику печаль і гірко ридав. Обійшов-бо в Римському краю всі пристані, запитуючи корабельників, чи не бачив хто і чи не чув про супряжницю його з дітьми, чи, може, хто знайшов трупа жінки з двома дітьми на морському березі. І не дізнався нічого ні від кого, приготував, отож, корабля і, взявши трохи рабів та маєтку, рушив сам на розшуки свого подружжя та любих діток, а Климента, молодшого сина, з іншими вірними рабами залишив удома навчатися книг. І мало не весь усесвіт обійшов, по морі й по суші, довгі літа шукаючи своєї дружини, — і не знайшов. І вже відчаявся, пожалів про це вельми і з гіркої печалі не бажав уже в дім повернутися, гадаючи, що неправедна річ є насолоджуватися добром світа цього без улюбленої супряжниці — до неї мав велику любов через велику її цнотливість. Відкинувся всієї честі й слави мирської, тулявся по чужих країнах, як один із прошаків, і не розповідав нікому про себе, хто він є.

Хлопець же Климент, прийшовши в дорослий вік і добре звідавши все філософське учення, знаючи, що не має батька й матері, печальний був завжди; уже-бо двадцять і чотири роки минуло, відколи мати — і двадцятий, відколи батько вийшли з дому. І відчаявся, що не живі вони, думаючи про них як про мертвих. Згадував і про власну смерть: що конче має вмерти і невідь-де по смерті віднайдеться; чи є інше яке життя після цього дочасного, а чи ні. Так гадаючи, слізний був завше й не бажав утішитися жодними насолодами та мирськими веселощами, а завжди знічений пробував і лицем старим являвся й зітхав тяжко. Відтак почув про Христове пришестя у світ і шукав, щоб довідатися про те звісно. Трапилося йому бесідувати з одним чоловіком добророзумним, котрий сказав йому, що Божий Син прийшов в Юдею, проповідуючи всім вічне життя, коли житимуть за волею Отця, котрий послав Його, і всім, хто слухав Його, обіцяв невимовні блага в майбутньому віці, а ті, що відкинуться Його й не приймуть того вчення, мають вічно мучитися у вогненній геєні. Те Климент почув, розпалився невимовним бажанням довідатися щось докладніше про Христа й про все Христове вчення. Через це намислив іти в Юдею, у якій поширювалося Христове благовістя. Полишив, отож, дім свій із безліччю майна, взяв вірних рабів і золота