Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Я чую, як із клацанням відчиняються двері до квартири. Прислухаюся до коротких кроків, але не відводжу погляду від екрана. Там дещо набагато цікавіше, ніж злодюжка, що крадеться.

І все одно смикаю футболку, поправляю кляті косиці. Телефон загоряється повідомленням "входжу", ніби я не чую, що Шварц уже пробрався.

Це стало невеликою традицією. Короткі повідомлення і як підсумок - відчинені двері в мою квартиру, щоб мені не доводилося вставати. Усе тому, що сьогодні я знову вся у звітах.

- Привіт, - Мирон шепоче, заглядаючи в дитячу, де я влаштувалася на дивані. - Малий спить?

- Не знаю. Спить, напевно, - знизую плечима, перегортаючи фотографії на ноутбуці. - Він сьогодні в Діми.

- Ви знову спілкуєтеся?

Я зітхаю, відчуваючи укол... Розчарування й образи, напевно. Поки я з усіх сил намагаюся зберегти хоч якісь стосунки, Діма вдає з себе жертву. А я втомилася з цим боротися.

Я не зобов'язана щось пояснювати, виправдовуватися, чому я відразу кинулася в обійми іншого. Може, тому що мене в цих обіймах дуже чекали. А може тому, що взаємні знущання з Мироном непогано підвищують настрій.

Попри все, Діма все одно хоче бачитися з сином. Забирає його на один чи два вечори на тиждень, коли може. Аліна Михайлівна - диво, яке не закінчилося навіть після того, як ми з Дімою пішли в повний ігнор. Так само доглядає за Русланом, допомагає. Я гадаю: закінчиться її допомога після розлучення чи ні?

- Не зовсім, - відповідаю туманно, постукую пальцями по корпусу ноутбука. - А ви?

- Бачилися сьогодні, - чоловік притуляється до стіни, уважно розглядає мене. Я навіть сумніваюся, чи не занадто прозора моя футболка. - Не скажу, що поговорили добре. Але, як бачиш, я прийшов без нових синців. Зійшлися на тому, що я зрадник, а він мудак.

- Мені шкода.

- Це не твоя вина чи проблема. Діма мав розуміти, що ти не будеш одна після розставання.

- Все одно... Ви ж дружили, а тепер...

- Або Діма прийме ситуацію і змириться, або ні. Наша дружба похитнулася задовго до цього. А я не збираюся зараз відступати, щоб Нємцов почувався краще.

- Раніше ти ж не потурав своїм почуттям.

- Раніше, Тай, ти не відповідала на мої поцілунки.

Губи поколює, щойно погляд Мирона опускається на них. Не стримуюся, облизую їх, відчуваючи камінь у грудях. Розбурхана і схвильована. Тепер так зі Шварцом завжди.

Після того як він зізнався у своїх почуттях, задню не вмикає. Відкрито говорить і показує. Немов стоп-кран зламався, і жодних зупинок не передбачено.

- Знаєш, - зітхаю, поглядаючи на ноутбук. - Є дещо інше, що мене дуже цікавить. Я зробила дурість.

- Яку з? - Мирон усміхається, а я морщу ніс. - Здивуй мене.

- Трохи понишпорила на твоєму ноутбуці. Випадково! Я не збиралася, правда. Але хотіла зберегти картинку з формулами для деяких коефіцієнтів, і...

- І пішла в папку, куди воно завантажилося?

- Так.

Я з тривогою дивлюся на Шварца, намагаючись зрозуміти: злиться він чи ні. Чоловік зі скрипом довірив мені свій ноутбук. І лише з двох причин. Я і так засиділася в офісі, хотіла сьогодні закінчити основний обсяг роботи зі звітом, а Шварц силоміць вигнав мене. І після чоловікові довелося терміново виїхати, тому він не стежив коршаком за моїми рухами.

Адже я справді не лізла далі, поважала чужу територію. Але коли вже потрапила в папку, то зупинитися було складно. Зрештою, не я тут грала в "сірого кардинала з дрібкою закоханості".

- Є якась причина, чому в тебе безліч моїх фотографій?

- Спробуєш вгадати, Тай? Я вірю, що з логікою в тебе не так погано.

Я нахиляю голову, розглядаючи Мирона. На ньому звичний офісний костюм. Нічого виняткового. Але все одно чоловік має гарний вигляд. Особливо з цією легкою недбалою неголеністю і розстебнутим коміром.

- Я знаю, - схрещую ноги, подаюся трохи вперед. - Ти вирішив мене викрасти, а потім побігти друкувати листівки "розшукується"? Відведеш так підозри? До речі, не здумай друкувати те фото, де я вся розпатлана.

- Врахую. Хоча вийшло недобре, - Мирон сідає на диван, відкидається на спинку. В очах миготять диявольські вогники. - Ти мала дізнатися про це після того, як я виберу будинок із підвалом. Тепер де тебе ховати?

- Ох, - намагаюся триматися серйозною, але груди колишуться від сміху. - Моя вина. І як тепер?

- Доведеться діяти експромтом.

І він діє. Я лише встигаю відкласти ноутбук, щоб він не впав на підлогу, як Мирон різко тягне мене на себе. Фактично падаю на чоловіка, обличчям упираюся в його шию. Моя нога опиняється закинутою на його стегно, а Мирон її стискає. Крізь тонку тканину лосин відчуваю його дотики.

Так яскраво й гостро, ніби чоловік веде по голій шкірі. У мене ніби пов'язку з очей зірвало. Щойно почала розглядати Шварца, зупинитися не виходить. А він цим нахабно і безсоромно користується.

Пальці чоловіка ковзають по моїй спині, натискають на поперек. Для самозаспокоєння хочу відсунутися, але Шварц обіймає тільки міцніше. Його губи притискаються до скроні, лоскочуть диханням.