Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Нечемно з’їдати шматок хліба повністю. Завжди слід лишати якусь частину на тарілці, бажано не лише скоринку. Те саме стосується молока: останній ковток неодмінно має лишатись у склянці.

Наступного дня Стейпс інсценізував іще одну вечерю, і я знову наробив помилок. Коментувати їжу під час вечері не геть нечемно, але це — ознака неотесаності. Те саме стосується нюхання вина. А ще, вочевидячки, маленький м’який сир, який мені подали, має шкірку. Шкірку, яку всяка цивілізована людина вважала б неїстівною та яку слід зрізати.

Я, як порядний варвар, з’їв його повністю. І смак виявився нічогенький. Та все ж я запам’ятав цей факт і змирився з тим, що доведеться викинути половину цілком доброго сиру, якщо його поставлять переді мною. Така вже ціна цивілізованості.

***

Я прибув на бенкет у вбранні, пошитому спеціально для цього приводу. Його кольори, трав’янисто-зелений і чорний, мені личили. Парчі було забагато як на мій смак, але того вечора я нехотячи скорився велінням моди, позаяк мав сидіти ліворуч від Мелуан Леклесс.

За останні три дні Стейпс інсценізував для мене шість офіційних вечер, і я почувався готовим до чого завгодно. Опинившись під дверима бенкетної зали, я гадав, що найважче цього вечора буде вдавати інтерес до їжі.

Однак я, хоч і був готовий до трапези, не був готовий побачити саму Мелуан Леклесс. На щастя, моя сценічна підготовка взяла своє, і я спокійно повторив належний ритуал, усміхнувшись і простягнувши їй руку. Вона ґречно кивнула, і ми разом покрокували до столу.

У високих канделябрах горіли десятки свічок. Стояли прикрашені гравіруванням срібні графини, повні гарячої води для миття рук у мисках і холодної води для пиття зі склянок. Повітря підсолоджували старовинні вази з вигадливими квітковими композиціями. З рогів достатку так і висипалися блискучі фрукти. Особисто мені це здавалося кричущим несмаком. Але це було виявом традиції, демонстрацією багатства господаря.

Я провів леді Леклесс до столу й відсунув для неї стілець. Поки ми йшли вздовж зали, я старався не дивитися в її бік, але коли я допоміг їй сісти, її профіль так сильно нагадав мені когось, що я мимоволі витріщив очі. Я був певен, що знаю її. Тільки нізащо не міг пригадати, де ми зустрічалися…

Сівши, я спробував здогадатися, де міг бачити її раніше. Якби землі Леклессів не були розташовані за тисячу миль звідти, подумав би, що знаю її з Університету. Але це було абсурдно. Спадкоємиця Леклессів не стала б навчатися так далеко від дому.

Мій погляд неспішно заковзав по знайомих до сказу рисах. Може, я зустрічав її в «Еоліяні»? Малоймовірно. Інакше я пам’ятав би. Вона була приголомшливо вродлива, мала вольове підборіддя й темно-карі очі. Безумовно, якби я побачив її там…

— Ви побачили щось цікаве для себе? — запитала вона, не повертаючись у мій бік. Голос у неї був приємний, але в ньому легко було почути звинувачувальну нотку.

Я ж витріщився на неї! Провів за столом не більш як хвилину, а вже сую лікоть у масло.

— Перепрошую. Але я полюбляю спостерігати за чужими обличчями, а ваше мене вразило.

Мелуан повернулася до мене. Її роздратування трохи вщухло.

— Ви тураґіор?

Тураґіори стверджують, буцімто вміють визначити характер або майбутнє людини за її обличчям, очима й формою її голови. Справжнісінькі вінтські забобони.

— Трохи цим займаюся, моя пані.

— Справді? То що вам каже моє лице? — вона підвела погляд, відвівши його від мене.

Я демонстративно оглянув личко Мелуан, зауваживши її бліду шкіру та вправно накручене каштанове волосся. Вуста в неї були повні й червоні, але не від якоїсь фарби. Обриси шиї — горді та граційні.

Я кивнув.

— Я бачу на ньому частку вашого майбутнього, моя пані.

Вона трохи здійняла одну брову.

— То розкажіть про неї.

— Невдовзі перед вами вибачатимуться. Простіть, мій погляд як калантис — легкий його політ. Тож пурхнув він до вас, бо личко ваше — ніжний квіт.

Мелуан усміхнулася, проте не зашарілася. Вразлива для ­лестощів, але все-таки звикла до них. Я запам’ятав цей факт на майбутнє.

— Це було доволі легко визначити, — зауважила вона. — Чи бачите ви щось інше?

Я знову на мить придивився до її обличчя.

— Ще два факти, моя пані. Воно підказує мені, що ви Мелуан Леклесс і що я до ваших послуг.

Вона всміхнулася й подала мені руку для поцілунку. Я взявся за цю руку та схилив над нею голову. Цілувати її по-справжньому, як вимагали правила пристойності в Союзі, не став. Натомість ненадовго притиснув губи до власного великого пальця, що тримав її за руку. Справді поцілувати їй руку в цій частині світу було б жахливим нахабством.

Наша легка бесіда зупинилася, бо принесли супи: сорок слуг одночасно поставили тарілки перед сорока гостями. Я скуштував. На Бога, і нащо тільки готувати солодкий суп?!

Я з’їв іще ложку і вдав, ніби мені подобається. Краєчком ока придивився до свого сусіда, крихітного немолодого чоловіка — як я знав, віцекороля Банніса. Обличчя й руки в нього були зморшкуваті, у плямах, замість волосся — закудлані сиві патли. Я побачив, як він без тіні сорому встромив у суп палець, скуштував, а тоді відсунув миску.

Чоловік попорпався в кишенях і розтиснув долоню, показуючи мені, що знайшов.

— На такий випадок я завжди беру із собою повну кишеню зацукрованого мигдалю, — змовницьки прошепотів він. Погляд у нього був хитрий, наче в дитини. — Ніколи не знаєш, що тобі спробують згодувати, — він простягнув руку. — Можете пригоститись, якщо хочете.

Я взяв один горішок, подякував чоловікові й перестав привертати його увагу до кінця вечора. Коли я кілька хвилин по тому глянув на нього знову, він без сорому їв мигдаль із кишені й чубився з дружиною через те, можуть чи не можуть селяни пекти хліб із жолудів. Судячи з усього, це була невеличка частка більш масштабної суперечки, яку вони вели ціле своє життя.

Праворуч від Мелуан сиділа іллійська пара, що бесідувала своєю мелодійною мовою. В поєднанні зі вправно розміщеними оздобами, через які важко було розгледіти гостей по той бік столу, це означало, що ми з Мелуан були більш самотні, ніж якби прогулювалися разом у садах. Мейр гарно розсадив гостей.

Суп забрали, а на зміну йому принесли м’ясо — як я вирішив, фазана під густим вершковим соусом. Зрозумівши, що він цілком мені смакує, я здивувався.

— То як, на вашу думку, нас зробили парою? — невимушено запитала Мелуан. — Пане…

— Квоут, — я легенько вклонився, не встаючи зі стільця. — Можливо, річ у тім, що мейр побажав вас розважити, а я трохи вмію розважати.

— Безумовно.

— А може, я просто заплатив розпорядникові неймовірну суму. — Вона знову зблиснула усмішкою, випивши трохи води. «Любить зухвалість», — подумав я.

Я витер пальці й мало не поклав серветку на стіл, а це було б жахливою помилкою.